Розділ «24»

Шок і гнів настільки охопили Хавата, що він ледве не втратив ментатські здібності. Розмах атаки вразив його свідомість ледь не фізично.

І тепер, переховуючись під пустельною скелею, він сам собі кивнув, загорнувшись у розірваний, пошматований мундир, немовби прагнув захиститися так від холодних сутінків.

«Розмах атаки».

Він завжди вважав, що вороги можуть найняти невеличкий ліхтер Гільдії для пробних рейдів. То був цілком звичний підступ для війни між Великими Домами. Ліхтери часто приземлялися на Арракісі й полишали його, щоб перевозити прянощі Дому Атрідів. Хават ужив заходів, щоб убезпечитися від нападів на фальшивих ліхтерах із прянощами. І для повноцінного нападу він чекав не більше ніж десять бригад.

За останніми підрахунками, на Арракіс приземлилося понад дві тисячі кораблів — і не лише ліхтери, а й фрегати, розвідувальні літаки, спостерігачі, жмакаші, військові транспортери, самоскиди…

Більше від сотні бригад — десять легіонів!

Увесь прибуток із арракійських прянощів за півсторіччя ледь-ледь покриє вартість такої авантюри.

Можливо.

«Я недооцінив, скільки всього Барон ладен був витратити, аби напасти на нас, — подумав Хават. — Я підвів мого Герцога».

І ще ця справа зі зрадою.

«Я житиму достатньо довго, щоб побачити, як її задушать! — промайнуло в його голові. — Я мав убити ту Бене-Ґессеритську відьму, коли мав таку нагоду». Він ні на мить не вагався щодо особи того, хто їх зрадив — леді Джессіка. Усі факти вказували на неї.

— Ваш солдат Ґурні Галлек і частина його воїнів у безпеці з нашими друзями-контрабандистами, — сказав фримен.

— Добре.

«Отже, Ґурні забереться з цієї планети. Не всі ми пропали».

Хават озирнувся на купку своїх людей. На початку ночі в нього було три сотні добірних бійців. З них лишилося не більше ніж двадцять, ще й половина поранені. Дехто з них зараз спав: стоячи, притулившись до скелі, чи лежачи, розпластавшись на піску під каменюкою. Їхній останній ’топтер, який вони тепер використовували як екраноплан[46] для перевезення поранених, зламався незадовго до світанку. Вони розрізали його лазерострілами й поховали шматки, а тоді пішки рушили до схованки на краю котловини.

Хават лише приблизно уявляв, де вони зараз перебувають: приблизно за двісті кілометрів на південний схід від Арракіна. Головні шляхи між січовими спільнотами Оборонної Стіни простягалися південніше.

Фримен навпроти Хавата відкинув каптур, зняв шапочку дистикоста й показав піщане волосся і бороду. Його скуйовджене волосся було забрано назад від високого худорлявого чола. Очі — абсолютна синь, викликана меланжевою дієтою. Здавалося, що борода й вуса з одного боку рота вкрилися плямами — там, де прилягала водотрубка, що вела до носових фільтраційних корків, волосся заплуталося.

Чоловік витягнув корки та правильно встановив їх. Почухав шрам біля носа.

— Якщо переходитимете низькоділ сьогодні вночі, — сказав фримен, — не використовуйте щити. У стіні є пробоїна… — він повернувся на п’ятках, указуючи на південь. — Там, де відкриті піски тягнуться до ергу. Щити приваблять… — завагався, — хробака. Вони рідко приходять сюди, але щит точно приманить хоча б одного.

«Він сказав «хробак», — подумав Хават. — Але збирався сказати щось інше. Що саме? І чого він від нас хоче?»