Розділ «32»

Фримени мали неперевершену схильність до того, що древні називали «spannungsbogen»[52] — самосвідоме розтягування часу між появою бажання та його виконанням заради досягнення мети.

Принцеса Ірулан. Мудрість Муад’Діба

Вони дійшли до Хребтової печери перед світанком. З котловини туди вела розщелина — настільки вузька, що всім довелося стати боком, аби пройти її. Джессіка зауважила, як Стілґар у м’яких ранкових сутінках відокремив від загону вартових. Жінка на мить побачила, як ті заходилися дряпатися вгору на кручу.

Пол, не спиняючись, підвів голову. Хлопець збагнув, що там, де найближча розколина відкрилася назустріч сіро-блакитному небу, можна було роздивитися гобелен усієї планети в поперечному розрізі.

Чані шарпонула його за робу, підганяючи:

— Поквапся. Уже майже розвиднилося.

— Куди полізли ті люди, що зараз над нами? — прошепотів Пол.

— Перша денна варта, — відповіла дівчина. — Ну ж бо, поквапся.

«Охорону лишають назовні, — подумав Пол. — Мудро. Та ще мудріше для нас було б підійти до цього місця окремими групами. Менше шансів утратити весь загін». Він спинився у власних роздумах, збагнувши, що мислить, наче партизан, і згадав, як його батько боявся, що Атріди можуть перетворитися на партизанський Дім.

— Швидше, — нагадала Чані.

Пол пришвидшив крок, прислухаючись до шурхоту одягу позаду себе. Він пригадав слова сирата[53] з крихітної Оранжистської Католицької Біблії Юе.

«Рай по правій руці, пекло — по лівій, а Янгол Смерті — позаду мене», — прокрутив він цитату в голові.

Вони повернули до місця, де прохід розширювався. Під однією зі стін стояв Стілґар. Він жестом показував їм проходити крізь низенький отвір, що розчахнувся праворуч.

— Хутчіше, — прошипів. — Якщо тут на нас натрапить патруль, ми будемо, наче кролики в клітці.

Пол нахилився і пройшов за Чані до печери. Приміщення осявало м’яке сіре світло, що лилося звідкись згори.

— Можеш випростатися, — промовила дівчина.

Пол випрямився і роззирнувся — глибока простора місцина зі склепінчастою стелею, вигин якої був настільки низьким, що його можна було зачепити головою.

Воїни розпорошилися в тіні. Пол бачив, що мати стала біля стіни. Вона вивчала їхніх супутників. Хлопець відзначив, що, хоч мати й носила однакове з фрименами вбрання, їй не вдалося злитися з ними.

— Знайди собі місце для відпочинку десь на вíдстороні, хлопчику-чоловіче, — промовила Чані. — Поїж, — дівчина вклала Полові в руку два листяних згортки. Вони відгонили прянощами.