Розділ «Додаток І. Екологія Дюни»

Збільшення кількості предметів в обмеженому просторі призводить до критичної точки, за якою зменшується свобода. Це твердження так само істинне для людей в обмеженому просторі планетарної екосистеми, як і для молекул газу в закупореній пляшці. Питання щодо людей полягає не в тому, скільки осіб здатні вижити, а в тому, яке саме буття чекає на тих, хто виживе.

Пардот Кайнс, Перший Планетолог Арракіса

Зазвичай усі новоприбулі гадають, що Арракіс — це суцільне пустище. Чужинець навіть може подумати, що просто неба тут нічого не здатне ні жити, ні рости, буцімто це справжня пустеля, яка ніколи не була родючою і ніколи не буде.

Для Пардота Кайнса планета була просто проявом енергії, машиною, якою керує сонце. Потрібно лише видозмінити її, аби вона відповідала людським потребам. Тож його мозок одразу зосередився на кочовому населенні — фрименах. Який виклик! Яким інструментом могли б вони стати! Фримени — екологічна та геологічна сила майже необмеженого потенціалу.

Пардот Кайнс був у багатьох питаннях вельми прямим і простим чоловіком. Потрібно уникнути введених Харконненами обмежень? Чудово. Він одружився з фрименкою. Та народила йому сина-фримена, Лієта-Кайнса, і Пардот почав навчати його та інших дітей екологічної грамотності. Він створив мову символів, яка дасть змогу мозку оперувати цілим краєвидом, його кліматом, порами року й, нарешті, прорватися крізь усі забобони щодо сили стихій, щоб наповнити свідомість бездоганно-сліпучим розумінням порядку.

— Кожна планета, не спотворена людиною, має загальновизнану внутрішню красу руху й рівновагу, — казав Кайнс. — Ти бачиш у цій красі ефект динамічної стабілізації, необхідний для всього живого. Його мета проста: підтримувати й породжувати взаємопов’язані схеми щораз більшого й більшого різноманіття. Життя покращує здатність закритої системи підтримувати життя. Життя — все життя — слугує самому життю. Життя дає доступ до необхідних поживних елементів, адже збільшується різноманіття життєвих форм. Увесь ландшафт оживає, виповнюючись взаємозв’язками та взаємозв’язками всередині них.

Саме такі лекції влаштовував Пардот Кайнс у січовому класі.

Однак, перш ніж починати читати лекції, фрименів потрібно було переконати. Щоб зрозуміти, як це відбувалося, спершу потрібно усвідомити неймовірну зосередженість і щирість, із якими він підходив до будь-якого питання. Наївним Пардот не був — просто не відволікався.

Одного спекотного пообіддя він досліджував арракійський ландшафт в одномісній поверхневій машині й натрапив на сумну і, на жаль, доволі поширену сцену. Шестеро харконненівських бандитів, озброєні й при щитах, піймали трьох фрименських юнаків у відкритій пустелі за Оборонною Стіною, біля селища Вітряна Торба. Спершу та бійка здалася Кайнсові якоюсь дріб’язковою, навіть іграшковою, а не реальною, аж доки він не збагнув, що харконненівські найманці справді хотіли вбити фрименів. До того часу один юнак уже лежав на піску з розірваною артерією. Двоє бандюків також уже впали, але четверо озброєних чоловіків досі змагалися з двома підлітками.

Кайнс не був сміливим, натомість був зосередженим на меті й обережним. Харконнени вбивали фрименів. Вони руйнували інструменти, якими він мав намір переобладнати планету! Він увімкнув власний щит і втрутився в бійку, убивши потаємним клинком двох Харконненів, перш ніж ті взагалі зрозуміли, що хтось стоїть позаду них. Він ухилився від удару меча третього й розрізав йому горлянку в елегантному entrisseur[64], лишивши останнього найманця двом фрименським юнакам. Сам він зосередився на порятунку хлопця, що лежав на землі. І навіть поставив його на ноги, доки фримени добили шостого харконненівця.

Ось тут і заварилася, як то кажуть у фрименів, юшка з піщаної форелі! Фримени гадки не мали, що робити з Кайнсом. Звісно, вони знали, хто він. Не було ще такої людини, яка б прибула на Арракіс, а її досьє миттєво не опинилося у фрименських фортецях. Юнаки знали його: це слуга Імперії.

Але ж він убив Харконненів!

Якби там опинилися дорослі, вони б знизали плечима й не без жалю відправили його тінь до шести вбитих. Але ці фримени — недосвідчені юнаки, й усі вони розуміли, що завдячують служникові Імперії життям.

Два дні потому Кайнс прибув на січ, що виходила на Вітрову розколину. Йому все здавалося цілком природним. Він розповідав фрименам про воду, про зв’язані травою дюни, про гаї фінікових пальм та відкриті канати, що текли пустелею. Він говорив, говорив і говорив.

Кайнс так і не дізнався, яку запеклу дискусію викликав тоді. Ну ось що робити з цим божевільним? Він же дізнався про розташування головної січі. І що вдієш? А яка користь із його слів про те, що на Арракісі можна заснувати рай? Просто собі балачки. Він знає забагато. Але ж він убив Харконненів! А як же тягар води? І коли це ми чимось завдячували Імперії? Він убивав Харконненів. Будь-хто може вбити Харконненів. Я також це робив.

Але як щодо всіх цих розмов про розквіт Арракіса?

Дуже просто: де взяти для цього воду?

Він каже, що вона тут! І він урятував трьох наших.

Він урятував трьох дурнів, які самі підставилися під харконненівський кулак! І він бачив крис-ножі!