Розділ «33»

Моєму батькові, Падишаху-Імператору, було сімдесят два (хоч він і виглядав не більше ніж на тридцять п’ять) того року, коли він улаштував смерть Герцога Лето й знову віддав Арракіс Харконненам. Він рідко з’являвся на людях у чомусь, крім сардаукарської форми та чорного шолому бурсеґа із золотим імперським левом на гребені. Ця форма відкрито нагадувала про те, у чому криється його сила. І все ж таки він не завжди був таким хвалькуватим. Коли йому цього хотілося, він міг випромінювати чарівність і щирість, однак тепер, коли вже минуло стільки часу, я часто запитую себе, чи було в ньому хоча б щось таким, як здавалося. Тепер я гадаю, що він був людиною, яка постійно боролася, щоб розбити ґрати невидимої клітки. Ви маєте пам’ятати, що він був Імператором, головою і батьком династії, корені якої сягали в далеке, овіяне туманом минуле. Але ми відмовили йому в праві мати законного сина. Чи не є це найгіршою з поразок, які коли-небудь переживав володар? Моя матір підкорилася сестрам-настоятелькам, тоді як леді Джессіка переступила їхню волю. Хто з них сильніший? Історія вже знає відповідь.

Принцеса Ірулан. У домі мого батька

Джессіка прокинулася в темряві печери. Вона помітила, як метушаться навколо неї фримени, відчула кислотний запах дистикостів. Її внутрішнє часочуття підказувало, що скоро настане ніч, але в печері досі панувала темрява — пластикові запони, що виловлювали вологу їхніх тіл із повітря, відгороджували її від пустелі.

Джессіка збагнула, що заснула й по-справжньому розслабилася після великого виснаження, а отже, її підсвідомість оцінила перебування в Стілґаровому загоні як безпечне. Вона повернулася в гамаку, зробленому з її плаща, ковзнула ногою в пустельні черевики, що стояли на кам’янистій підлозі.

«Я маю не забути вільніше їх застебнути, щоб сприяти помпувальній дії дистикоста, — подумала вона. — Так багато всього потрібно пам’ятати».

Джессіка досі відчувала смак сніданку — шматочків пташиного м’яса, злаків і меланжевого меду, загорнутих у листя. І раптом вона збагнула, що час тут — оберненої дії: ніч була порою руху, а день — часом спочинку.

Ніч приховує, ніч безпечніша.

Вона зняла свій плащ із гачків для гамака в скелястому алькові, обмацувала в темряві тканину, аж доки не знайшла верх, й одягнулася.

«Як надіслати звідси повідомлення Бене Ґессерит? — зацікавилася вона. — Потрібно повідомити про двох утікачів, що переховуються в арракійському притулку».

У печері загорілися світлокулі. Джессіка побачила, що там ходять люди, зокрема й повністю вбраний Пол. Він відкинув каптур, відкривши орлиний профіль Атрідів.

«Він так дивно поводився перед сном, — подумала жінка. — Відсторонено. Неначе повернувся з потойбіччя, але ще не до кінця усвідомив своє повернення. Його напівзаплющені очі повнилися внутрішнім зором». Це змусило її подумати про насичену прянощами дієту, яка викликає звикання.

«Чи є побічні ефекти? — міркувала вона. — Він сказав, що це пов’язано з його пророчими здібностями, але, як не дивно, промовчав про те, що саме бачив».

Стілґар вийшов із темряви праворуч від неї і підійшов до гурту під світлокулями. Вона помітила, як він торкався пальцями до бороди, який пильний і по-котячому напружений вигляд був у нього.

Щойно чуття Джессіки прокинулися, її пройняв сильний страх, пов’язаний із напругою, яку вона бачила в людях, що зібралися навколо Пола, — у судомних рухах, у ритуальних позах.

— Вони під моїм покровительством! — прогуркотів Стілґар.

Джессіка впізнала чоловіка, проти якого виступив Стілґар — Джаміс! По напружених плечах Джаміса вона відчула його лють.

«Джаміс, чоловік, над яким Пол узяв гору!» — подумала вона.

— Ти знаєш правило, Стілґаре, — відповів Джаміс.

— Хто ж знає його краще за мене? — запитав Стілґар, і жінка почула заспокійливі нотки в його голосі, спробу згладити гострі кути.