Розділ «35»

Поняття прогресу існує як захисний механізм, покликаний захистити нас від жахіть майбутнього.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

У свій сімнадцятий день народження Фейд-Раута Харконнен убив свого сотого раба-гладіатора на родинних іграх. Гості з імператорського двору — граф і леді Фенрінґи — заради цієї події прибули на рідну планету Харконненів Ґ’єді Прайм. Того дня їх запросили сидіти разом із найближчими членами родини в золотій ложі над трикутною ареною.

Святкування влаштували саме на Ґ’єді Прайм не лише на честь уродин на-барона, а й щоб нагадати всім Харконненам і їхнім підлеглим, що Фейд-Раута — офіційний спадкоємець титулу. Старий Барон постановив, щоб усі робітники планети від меридіану й до меридіану відпочивали, а в родинному місті Харко було докладено багато зусиль для створення ілюзії веселощів: із будинків звисали стяги, стіни вдовж Палацового шляху виблискували свіжою фарбою.

Однак збоку від центральної дороги граф Фенрінґ і його леді помітили купи сміття, обдерті коричневі стіни, що відбивалися в брудних калюжах на вулицях, та людей, що таємно і поквапом перебігали з місця на місце.

Блакитна цитадель Барона видавалася жахливо досконалою, однак граф і його леді чудово бачили ціну цієї досконалості: всюди стояла охорона, і її зброя виблискувала по-особливому: досвідчене око відразу бачило, що нею частенько користуються. Навіть усередині замку переходи між коридорами було обладнано контрольно-пропускними пунктами. Хода слуг і їхня постава свідчили про військову підготовку… як і очі, що ретельно до всього придивлялися.

— Тиск наростає, — мугикнув граф до своєї леді їхньою таємною мовою. — Барон тільки починає бачити ціну, яку йому насправді довелося заплатити за право позбутися Герцога Лето.

— Часом я маю переповідати вам легенду про фенікса, — відповіла вона.

Вони стояли в приймальній залі в очікуванні походу на родинні ігри. Передпокій був невеликим — можливо, сорок метрів завдовжки й на половину того — завширшки, але декоративні колони вздовж стін різко звужувалися догори, а стеля була злегка вигнутою, завдяки чому створювався ефект більшого простору.

— Ах-х-х, ось і йде Барон, — мовив граф.

Барон рухався залою особливою ходою — перевальцем, — зумовленою потребою керувати всією покладеною на силові підвіски вагою. Його обвислі щоки підскакували й опускалися; підвіски хиталися й пересовувалися під помаранчевим убранням. На руках у нього виблискували персні, сяяли вплетені в мантію опафіри.

Поруч із Бароном крокував Фейд-Раута. Темні кучерики зачесаного назад волосся видавалися недоречно веселими на тлі похмурого погляду юнака. На ньому був обтислий чорний мундир, щільні штани, які трішки розширювалися донизу, й м’які черевики, що вкривали його маленькі ноги.

Леді Фенрінґ, звернувши увагу на спокій юнака і плавний рух м’язів під мундиром, подумала: «Цей не дозволить собі стати огрядним».

Барон зупинився навпроти них, по-власницьки схопивши руку Фейда-Раути, й мовив:

— Мій небіж, на-барон Фейд-Раута Харконнен, — і, повернувши по-дитячому товсте обличчя до Фейда-Раути, сказав: — Граф і леді Фенрінґи, про яких я тобі розповідав.

Фейда-Раута схилив голову, наскільки того потребувала ввічливість. Він дивився на гнучку золотоволосу леді Фенрінґ. Її бездоганна фігура була вбрана в просту, але досконало підібрану сукню сірого кольору зі світло-брунатним відтінком, позбавлену оздоб. Вона поглянула на нього у відповідь сіро-зеленими очима. У її погляді була звична для Бене Ґессерит ясна невимушеність, що трохи бентежила юнака.

— Ум-м-м-ах-гм-м-м-м, — почав граф, розглядаючи Фейда-Рауту. — Який гм-м-м-м охайний юнак, правда… гм-м-м-м… люба? — Граф зиркнув на Барона. — Мій любий Бароне, ви сказали, що розповідали щось про нас цьому охайному юнакові? І що ж саме ви казали?

— Я розповідав небожеві, наскільки сильно наш Імператор цінує вас, графе Фенрінґу, — мовив Барон, а сам подумав: «Добре роздивися його, Фейде! Убивця зі звичками кролика — найнебезпечніший вид».

— Ну звісно ж! — відказав граф і всміхнувся до своєї леді.