Багатьом людям складно зрозуміти родинне життя в Королівських Яслах, але я спробую дати його короткий огляд. Гадаю, у мого батька був тільки один справжній друг. Це граф Хасимир Фенрінґ, генетичний євнух й один із найсмертоносніших воїнів у Імперії. Одного дня граф, охайний, але бридкий коротун, привів до батька нову рабиню-наложницю, і матір відрядила мене шпигувати за тим, як розгортатимуться події. Усі ми шпигували за батьком із метою самозахисту. Жодна з рабинь-наложниць, звісно ж, не могла, відповідно до угоди між Бене Ґессерит і Гільдією, народити Королівського Спадкоємця, але інтриги плелися постійно й тиснули на нас своєю одноманітністю. Ми — матір, сестри і я — перетворилися на експертів з уникання найхитромудріших знарядь убивства. Можливо, те, що я скажу, здаватиметься жахливим, але я зовсім не певна, що батько був непричетним до всіх тих замахів. Королівська родина — не така, як інші. Отже, привели нову рабиню-наложницю — рудоволосу, як і мій батько, гнучку та граціозну. Вона мала м’язи танцюристки, і її точно вчили нейрозваблюванню. Батько довго розглядав її, доки та стояла перед ним роздягнена. Зрештою він сказав: «Вона надто красива. Збережемо її на подарунок». Ви й гадки не маєте, який жах збурило це самообмеження в Королівських Яслах. Адже саме проникливість і самоконтроль становили для нас усіх найбільшу загрозу.
Принцеса Ірулан. У домі мого батька
Пізнього пообіддя Пол стояв біля диститенту. Западина, де він розташував їхній табір, лежала в глибокій тіні. Юнак розглядав далекі скелі по той бік відкритих пісків, міркуючи, чи потрібно йому розбудити матір, яка спала в наметі.
Поза межами їхнього притулку бігли вигини дюн. У променях призахідного сонця бархани відкидали нечіткі тіні — чорні, як шматочки ночі.
І цілковита плоскість.
Свідомість Пола шукала якесь підвищення в безмірі краєвиду. Однак у спотвореному спекою повітрі нічого не виступало. А небокрай… Ні свіжості, ні поруху, які б свідчили про подих вітерцю… лише дюни й далекий кряж під осяйним небом сріблясто-синьої барви.
«А що, як там нема покинутої випробувальної станції? — запитував він себе. — А що, як там і фрименів нема, а бачені нами рослини — лише випадковість?»
Джессіка прокинулася в наметі, перевернулася на спину та скоса дивилася крізь прозорий край диститенту на Пола. Він стояв до неї спиною, і щось у синовій поставі нагадало про його батька. Жінка відчула на споді душі безодню горя та відвернулася.
Вона підправила свій дистикост, освіжилася водою з водокишені намету й вислизнула надвір, щоб випростатися й прогнати сонливість із м’язів.
Пол промовив, не озираючись:
— Упіймав себе на тому, що насолоджуюся спокоєм цього місця.
«Як же мозок пристосовується до навколишнього середовища, — подумала вона. А тоді згадала аксіому Бене Ґессерит: — Під тиском стресу свідомість може рухатися в позитивному або негативному напрямках, умикатися або вимикатися. Сприймай її як спектр, негативна вершина якого — безтямність, а позитивна — гіперсвідомість. Спосіб поведінки мозку в стані стресу сильно залежить від підготовки».
— Життя тут могло б бути приємним, — сказав Пол.
Джессіка спробувала глянути на пустелю його очима, намагаючись осягнути всі ті злигодні, які є звичними для планети, і запитала себе, які ж варіанти можливого майбутнього бачить Пол. «Тут можна ходити на самоті, — подумала вона, — не боячись побачити когось за спиною, не боячись мисливця».
Вона пройшла повз Пола, підвела свій бінокль, налаштувала олійні лінзи й поглянула на схил по той бік пустелі. Так, у яругах ріс саґваро, було там іще щось колюче… і килим низьких трав, що в сутінках здавалися жовто-зеленими.
— Я згортатиму табір, — мовив Пол.
Джессіка кивнула, пройшла до виходу з розколини, звідки могла окинути поглядом пустелю, й повернула бінокль ліворуч. Соляна улоговина білосніжно виблискувала, контрастуючи з рудими плямами по краях. Ділянка білого у світі, де білі шати носила смерть. Однак улоговина свідчила про дещо інше: вода. Колись давно вода омивала цю сліпучу білизну. Жінка опустила бінокль, підправила бурнус і з хвилинку прислухалася до Полових рухів.
Сонце схилялося нижче. Тіні лягали вздовж соляної улоговини. Різнобарвні смуги простягалися від заграви край неба. Кольори врізалися в пальці ночі, що мацали пустелю. Вугільні сутінки поширювалися, і покров темряви огорнув піщаний край.
Зорі!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дюна» автора Френк Герберт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „29“ на сторінці 1. Приємного читання.