Розділ «34»

Бог створив Арракіс, щоб гартувати вірних.

Принцеса Ірулан. Мудрість Муад’Діба

У цілковитій тиші печери Джессіка чула, як шкряботить об камінь пісок під ногами людей. На віддалі пролунали крики птахів. То, як пояснив Стілґар, перегукувалися між собою вартові.

Із входу до печери зняли величезні пластмасові герметичні заслінки. Жінка бачила, як вечірні тіні видираються по кам’яному карнизові перед нею та по улоговині внизу. Вона розуміла, що денне світло йде від них; помічала це по тінях і сухій спеці. А також знала, що скоро натреноване тіло подарує їй те, що, ймовірно, мали всі фримени — здатність відчувати найменшу зміну вологості повітря.

Як поспішно застібнули вони дистикости, щойно відкрили вхід!

Глибоко всередині печери хтось затягнув монотонний спів:

— Іма трава около!

І коренья около!

Джессіка тихенько переклала: «Ось попіл! А ось коріння!»

Похоронна процесія за Джамісом почалася.

Жінка поглянула на арракійську заграву, на розкладений нею в небі різнокольоровий пасьянс. Тим часом ніч уже почала вкривати мороком далекі скелі та дюни.

Але спека нікуди не зникала.

Жарінь повернула Джессіку думками до води. Вона зауважила, що місцеві навчилися відчувати спрагу лише тоді, коли могли собі це дозволити.

Спрага.

Джессіка пригадала освітлені місячним сяйвом хвилі Каладана, що вбирали в біле прибережне каміння… а ще важкий, сповнений вологи вітер. А тепер вітерець, що шарпав її робу, висушував відкриті ділянки шкіри на лобі та щоках. Новий носовий корок заважав, а трубка, що тягнулася через обличчя вниз до дистикоста й збирала вологу подиху, постійно нагадувала про себе.

А сам дистикост — просто ванна з потом.

«Коли рівень вологи у твоєму тілі знизиться, дистикост буде легше носити», — сказав їй якось Стілґар.

Жінка знала, що фримен має рацію, але знання не робило одяг зручнішим. Несвідома зацикленість на воді тяжіла над її свідомістю. «Ні, — виправила вона себе: зацикленість стосувалася вологи».

А це поняття було набагато глибшим і витонченішим.