Розділ «24»

— З дванадцятої до пів на першу місіс де Вінтер мала бути в перукаря, — мовила місіс Денверз. — Я пам’ятаю, бо того тижня особисто телефонувала в Лондон, щоб записати її. Я пам’ятаю, як це робила. З дванадцятої до пів на першу. Відвідавши перукаря, вона завжди їла ланч у своєму клубі, щоб не виймати з волосся шпильки. Швидше за все, того дня вона зробила так само.

— Скажімо, на ланч їй знадобилося півгодини. А що вона робила з другої до третьої? Нам треба про це дізнатися, — сказав полковник Джуліан.

— Господи Ісусе, та яка, в біса, різниця, що вона там робила? — крикнув Февелл. — Вона не наклала на себе рук — і це єдине, що має значення, чи не так?

— У мене в кімнаті є її щоденник зустрічей, — повільно проказала місіс Денверз. — Я зберегла всі її речі. Містер де Вінтер ніколи мене про це не просив. Цілком можливо, що вона записала там, із ким мала зустрітися того дня. У цій справі вона дотримувалася систематичності. Зазвичай місіс де Вінтер усе записувала, а потім позначала відвідані зустрічі хрестиком. Якщо ви вважаєте, що це може допомогти, я сходжу й принесу його.

— Отже, де Вінтере, — мовив полковник Джуліан, — що скажете? Ви не заперечуєте, щоб ми зазирнули в цей щоденник?

— Звісно ж, ні, — відповів Максим. — Чого б це я мав заперечувати?

Я знову помітила, як полковник кинув на нього той самий швидкий допитливий погляд. Цього разу Френк також звернув на це увагу. Він теж глянув на Максима. А тоді — знову на мене. Я підвелася й підійшла до вікна. Мені здалося, що злива почала стихати. Шал минув. Шум дощу зробився тихішим, лагіднішим. Небо сповнила вечірня сірість. Темні галявини наскрізь просякли вологою, а дерева нагадували загорнутих у савани горбунів. Мені було чути, як нагорі покоївка запинала на ніч штори, зачиняючи ті вікна, які ще лишалися відкритими. Дрібна щоденна рутина — незмінна, як завжди. Запнуті штори, забране на чищення взуття, покладений на стілець у ванній рушник, для моєї купелі набирається вода. Постіль розстелена, капці поставлено під стілець. А ми мовчки стоїмо в бібліотеці, відчуваючи в глибині душі, що те, про що йдеться, для Максима є справою життя і смерті.

Я озирнулась, коли двері бібліотеки ледь чутно зачинились. То була місіс Денверз. Вона повернулась зі щоденником у руці.

— Я мала рацію, — тихо промовила вона. — Місіс де Вінтер позначила свої зустрічі, як я й казала. Ось вони, під датою її смерті.

Місіс Денверз розгорнула щоденник — маленьку червону книжечку в шкіряній обкладинці. Передала його полковникові Джуліану. Той знову дістав із футляра свої окуляри. Доки він вивчав сторінку, тривала мовчанка. Ті хвилини — доки він читав щоденник, а ми стояли в очікуванні, — видалися мені найстрашнішими за весь вечір.

Я впилася нігтями в долоні. Поглянути на Максима не ставало духу. Певно, полковник Джуліан чув, як у мене в грудях важко гупало серце.

— Ага! — вигукнув він.

Полковник тримав палець посередині сторінки. «Зараз щось станеться, — подумала я. — Зараз станеться щось жахливе».

— Так, — проказав він. — Так. Ось воно. Зачіска — о дванадцятій. Як і сказала місіс Денверз. І поряд — хрестик. Отже, у перукаря вона побувала. Ланч у клубі — і знову хрестик. А що це тут? Бейкер, о другій. Хто такий Бейкер?

Полковник подивився на Максима. Той похитав головою. Тоді глянув на місіс Денверз.

— Бейкер? — перепитала вона. — У місіс де Вінтер не було таких знайомих. Я ніколи не чула цього прізвища.

— Що ж, утім ось воно, — сказав полковник Джуліан, простягаючи їй щоденник. — Самі подивіться. Бейкер. А поряд — такий жирний хрест, наче вона хотіла зламати олівця. Ким би цей Бейкер не був, очевидно, що місіс де Вінтер із ним бачилася.

Місіс Денверз не зводила очей із написаного в щоденнику прізвища та великого чорного хреста поряд із ним.

— Бейкер, — повторювала вона. — Бейкер.

— Думаю, якщо ми дізнаємось, хто такий Бейкер, то докопаємося до суті, — сказав полковник Джуліан. — Вона ж не потрапила до лап лихварів, чи не так?