Розділ «24»

— Вона не кохала ні вас, ні містера де Вінтера. Вона нікого не кохала. Вона зневажала всіх чоловіків. Вона була вище цього.

Февелл почервонів від гніву.

— Послухай! Невже вона ніч у ніч не ходила стежкою крізь гай на побачення зі мною? Невже ти не чекала на неї, не стуляючи очей? Невже вона не проводила зі мною в Лондоні вихідні?

— Ну і що? — неочікувано палко проказала місіс Денверз. — Що з того? Навіть якщо вона це робила, то мала право розважитись, хіба ні? Кохання було для неї грою, не більше. Саме так вона мені й казала. Вона робила це задля сміху. Так вона розважалась. Запевняю вас. Вона сміялася з вас так само, як і з решти. Я бачила, як вона поверталася, сідала у своїй кімнаті нагорі на ліжко й заливалася сміхом. Ви всі викликали в неї лише сміх.

У цьому раптовому потоці слів було щось жахливе — жахливе й неочікуване. Мені було гидко, хоча я вже й знала про це. Максим геть сполотнів. Февелл тупо витріщився на неї, немов не розуміючи її слів. Полковник Джуліан посмикував свої короткі вуса. Кілька хвилин усі мовчали. Було чути лише невпинний шум дощу. А тоді місіс Денверз розплакалася. Вона плакала так само, як того ранку в спальні Ребекки. Я не могла на неї дивитися. Змушена була відвернутись. Ніхто нічого не казав. Тишу в приміщенні порушували лише два звуки — шум дощу і плач місіс Денверз. Від цього мені хотілося кричати. Мені схотілося вибігти з бібліотеки і кричати, кричати.

Ніхто до неї не підійшов, не сказав жодного слова, не допоміг. Місіс Денверз продовжувала плакати. Зрештою — здавалось, минула ціла вічність, — вона почала себе опановувати. Її плач потихеньку, поступово стихав. Місіс Денверз стояла рівно, її обличчя посіпувалось, руки вчепились у чорну тканину сукні. Урешті-решт вона знову замовкла. Після цього заговорив полковник Джуліан — тихо, повільно.

— Місіс Денверз, — проказав він, — чи не здогадуєтесь ви про причину — хай навіть геть опосередковану, — через яку місіс де Вінтер могла б укоротити собі віку?

Місіс Денверз проковтнула клубок у горлі. Не випускаючи з рук сукні, вона похитала головою.

— Ні, — відказала вона. — Ні.

— Ось бачите? — швидко мовив Февелл. — Це неможливо. Їй так само добре відомо про це, як і мені. Я ж вам казав.

— Ви можете помовчати? — сказав полковник Джуліан. — Дайте місіс Денверз час подумати. Ми всі погоджуємось, що на перший погляд це видається абсурдним, про це не може бути й мови. Я не сумніваюся у справжності й достовірності вашої записки. Це очевидно. Вона залишила вам те повідомлення під час свого перебування в Лондоні. Місіс де Вінтер хотіла вам щось повідомити. Цілком імовірно, якби ми дізнались, що саме, то змогли б розплутати всю цю жахливу справу. Нехай місіс Денверз прочитає записку. Можливо, вона зможе кинути на це трохи світла.

Февелл стенув плечима. Діставши з кишені записку, він жбурнув її під ноги місіс Денверз. Та нахилилася й підняла папірець. Доки вона читала, ми спостерігали за рухом її губ. Місіс Денверз прочитала записку двічі. Затим похитала головою.

— Дарма все це, — сказала вона. — Я не знаю, що вона мала на увазі. Якби місіс де Вінтер мала повідомити містерові Февеллу щось важливе, то спершу розповіла б про це мені.

— Ви не бачилися з нею тієї ночі?

— Ні, мене тут не було. Я весь день і вечір провела в Керріті. Ніколи собі цього не пробачу. Ніколи, аж до самої своєї смерті.

— Отже, вам невідомо, що було в неї на думці, і у вас немає з цього приводу жодних припущень, так, місіс Денверз? Слова «Я маю тобі дещо сказати» взагалі ні про що вам не говорять?

— Ні, — відповіла вона. — Ні, сер, геть нічого.

— Комусь відомо, що вона робила того дня в Лондоні?

Ніхто не відповів. Максим похитав головою. Февелл вилаявся собі під ніс.

— Слухайте, вона залишила цю записку у дверях моєї квартири о третій годині дня, — сказав він. — Її бачив швейцар. Опісля вона, вочевидь, одразу поїхала сюди, та й до того ж мчала, мов вихор.