Розділ «23»

Я дивилася на нього, нічого не розуміючи. Аж тоді втямила. Вони збиралися її поховати. Ребекку мали привезти з моргу.

— Домовились на шосту тридцять, — сказав Максим. — Про це знають лише Френк, полковник Джуліан, священик і я. Нікого зайвого там не буде. Усе вирішили ще вчора. Рішення суду нічого не змінило.

— О котрій тобі треба їхати?

— Я зустрічаюся з ними в церкві у двадцять п’ять по шостій.

Я нічого на це не сказала. Продовжувала пити чай. Максим відклав свій сандвіч, навіть його не спробувавши.

— А спека й досі тримається, еге ж? — проказав він.

— То все через грозу, — мовила я. — Ніяк не розгуляється. Лишень час від часу падає кілька крапель. Вона висить у повітрі. Але ніяк не почнеться.

— Коли я виїздив із Леньйона, гриміло, — сказав Максим. — І небо над головою було, як те чорнило. На Бога, чому ж не починається дощ?

На деревах змовкли птахи. Досі стояла непроникна темрява.

— Як би я хотіла, щоб ти не мусив знову кудись їхати, — проказала я.

Максим не відповів. Він здавався стомленим, смертельно стомленим.

— Поговоримо ввечері, коли я повернуся, — згодом відказав він. — Нам ще стільки всього треба разом зробити, адже так? Ми маємо все почати спочатку. Я був тобі найгіршим чоловіком.

— Ні! — вигукнула я. — Ні!

— Ми все почнемо спочатку, щойно ця пригода лишиться позаду. Нам, тобі й мені, усе вдасться. Це геть не те, що самотужки. Минуле не зможе нам зашкодити, якщо ми будемо триматися одне одного. До того ж у нас будуть діти.

За якийсь час Максим зиркнув на свій годинник.

— Уже десять по шостій, — сказав він. — Я мушу йти. Це не надовго. На півгодини, не більше. Треба буде спуститися у склеп.

Я взяла його за руку.

— Я поїду з тобою. Я не маю нічого проти. Дозволь мені поїхати з тобою.

— Ні, — відрубав він. — Я цього не хочу.

А тоді вийшов із бібліотеки. Я почула, як він завів на алеї автомобіль. Згодом гул стихнув удалині, і я зрозуміла, що Максим поїхав.