Розділ «23»

— Я повернуся в Леньйон, — мовив він. — Можу знадобитися Максиму.

Більше Френк нічого не сказав. Він хутко сів у авто й поїхав геть. Він може знадобитись Максимові. Чому він сказав, що може йому знадобитись? Мабуть, коронер збирається допитати Френка також. Розпитати його про той вечір, коли він вечеряв із Максимом більше року тому. Він захоче дізнатися точний час, коли Максим вийшов із будинку. Він захоче дізнатися, чи бачив хто-небудь Максима, коли той повернувся. Чи знали слуги, що він був удома? Чи може хтось підтвердити, що Максим одразу ж роздягнувся й уклався спати? Можливо, допитають місіс Денверз. Вони можуть попросити її дати свідчення. А Максим почне втрачати самовладання, бліднути на обличчі…

Я увійшла до зали. Піднялася сходами до своєї кімнати й лягла в ліжко, як порадив Френк. Накрила очі долонями. Переді мною досі стояла зала, де відбувалося дізнання, і всі ті обличчя. Зморшкувате, педантичне, набридливе лице коронера із золотим пенсне на носі.

«Я проваджу це дізнання не задля власної розваги». Неквапливий, розважливий, дратівливий. Про що вони говорять зараз? Що там відбувається? А що як через деякий час Френк повернеться до Мендерлея сам?

Я не знала, що в таких випадках трапляється. Не знала, що треба робити. Мені пригадалися світлини чоловіків у газетах; вони виходили з таких місць, і їх забирали. Що як Максима заберуть? Мене до нього не пускатимуть. Не дозволятимуть із ним бачитися. Мені доведеться лишатися тут, у Мендерлеї, день у день, ніч у ніч, чекаючи, як чекаю зараз. До мене добре ставитимуться такі люди, як полковник Джуліан. Мені казатимуть: «Вам не слід лишатися на самоті. Приїжджайте до нас». Телефон, газети, знову телефон. «Ні, місіс де Вінтер не бажає ні з ким бачитися. Місіс де Вінтер немає чого розповісти “Каунті кронікл”». Ще один день. І ще один. Тижні стануть розмитими й більше не існуватимуть. Та врешті-решт Френк відвезе мене до Максима. Той виглядатиме схудлим, дивним, нагадуватиме пацієнта лікарні…

Інші жінки вже проходили через це. Жінки, про яких я читала в газетах. Вони надсилали листи міністрові внутрішніх справ, але це не допомагало. Міністр внутрішніх справ завжди казав, що правосуддя має відбутися належним чином. Друзі писали петиції, усі їх підписували, проте міністр ніколи нічим не міг зарадити. А звичайні люди, які читали про це в газетах, казали: «Чому йому це має просто так минутися? Він же вбив свою дружину, чи не так? А як же нещасна вбита дружина? Уся ця сентиментальщина з приводу скасування смертної кари тільки заохочує злочинців. Йому треба було думати перед тим, як убивав свою дружину. Тепер уже запізно. За це його повісять, як будь- якого іншого вбивцю. І правильно зроблять. Нехай це стане попередженням для інших».

Я згадала, що якось бачила в газеті світлину, на якій був зображений невеличкий натовп перед в’язничною брамою; одразу по дев’ятій вийшов полісмен і причепив до брами оголошення, аби люди змогли прочитати. В ньому йшлося про те, що присуд виконано. «Сьогодні о дев’ятій годині ранку відбулася страта. На ній були присутні начальник в’язниці, в’язничний лікар та окружний шериф». Повішення відбувається швидко. Ви не відчуваєте болю. У вас одразу ж ламається шия. Ні, аж ніяк. Одного разу хтось розповідав мені, що це спрацьовує не завжди. Хтось, хто мав знайомого начальника в’язниці. Вам одягають на голову мішок, ви стаєте на невеличкий поміст, а тоді під вами провалюється підлога. Від вашого виходу з камери до власне повішення минає рівно три хвилини. Ні, хтось казав, п’ятдесят секунд. Але як? Це ж безглуздя. П’ятдесят секунд? Не може бути. Збоку розташовані короткі сходи, які ведуть до ями. Ними лікар спускається, щоб провести огляд. Смерть настає миттєво. Ні, це не так. Якийсь час тіло сіпається, шия ламається не завжди. Так, але, незважаючи навіть на це, повішені нічого не відчувають. Хтось стверджував, що таки відчувають. Хтось, у кого брат працював в’язничним лікарем, розповідав, що цю інформацію не розголошують, інакше був би скандал, однак смерть не завжди настає одразу. Очі лишаються розплющеними доволі довго.

Господи, не дозволяй мені про це думати! Нехай я буду думати про щось інше. Про інші речі. Про місіс Ван Гоппер в Америці. Вона, певно, тепер живе зі своєю дочкою. У них є літній будинок на Лонґ-Айленді. Гадаю, вони частенько грають у бридж. Відвідують кінні перегони. Місіс Ван Гоппер була від них у захваті. Цікаво, чи вона досі носить той жовтий капелюшок? Він був на неї замалий. Надто малий для такого широкого обличчя. Зараз вона сидить у саду біля будинку на Лонґ-Айленді, обклавшись романами, журналами та газетами. Бере лорнет і кличе свою доньку. «Поглянь-но на це, Гелен. Пишуть, що Макс де Вінтер убив свою першу дружину. Завжди вважала його дивакуватим. Попереджала я цю дурепу, що вона припускається помилки, але ж хіба вона мене слухала? Ось і вирила собі могилу. Гадаю, їй запропонують кругленьку суму за позування для фотографій».

Хтось торкнувся моєї руки. То був Джеспер. Пхав свого холодного вогкого носа мені в долоні. Він прийшов за мною із зали. І чому, поглянувши на собак, одразу хочеться плакати? Їхнє співчуття здається таким тихим і безнадійним. Джеспер знав — щось було негаразд; собаки завжди це відчувають. Валізи зібрано. Автомобілі чекають біля дверей. Пси стоять із опущеними хвостами, дивляться понурими очима. А коли гул двигунів стихає, повертаються в залу до своїх кошиків…

Вочевидь, я поринула в сон, бо ж, раптово здригнувшись, прокинулась і зачула перший удар грому. Сіла. Годинник показував п’яту. Я підвелася й підійшла до вікна. Ані найменшого подиху вітру. Листя байдуже звисало на деревах в очікуванні. Небо було сланцювато-сіре. Його прорізала зубчаста блискавиця. Удалині почувся ще один гуркіт. Дощу не було. Я вийшла в коридор і прислухалась. Нічого не чути. Рушила до сходів. Ніде нікого. Угорі загрозливо гримало, зала потонула в темряві. Я спустилася вниз і вийшла на терасу. Пролунав черговий удар грому. Мені на долоню впала крапля. Одна-єдина. Ото й усе. Було дуже темно. Море за видолинком нагадувало чорне озеро. Я відчула на долоні ще одну краплину, й одразу ж гримнуло. Одна з покоївок узялася зачиняти вікна кімнат нагорі. З’явився Роберт і зачинив вікна вітальні в мене за спиною.

— Роберте, скажіть, джентльмени досі не повернулись? — поцікавилась я.

— Ні, мадам, ще ні. Я думав, ви поїхали з ними, мадам.

— Ні. Ні, я вже деякий час тут.

— Бажаєте чаю, мадам?

— Ні, ні, я зачекаю.

— Схоже, погода нарешті зміниться, мадам.

— Так.

Дощу не було. Лишень оті дві краплі, що впали мені на долоню, та й по всьому. Я повернулася всередину й вирішила посидіти в бібліотеці. О пів на шосту до мене прийшов Роберт.

— Мадам, машина щойно приїхала, — повідомив він.

— Чия машина? — запитала я.