Розділ «23»

— Хтозна, — відказав Френк. — Коронер може поставити запитання по-іншому. Тебб усе перемінив. Тепер коронерові доведеться переглянути всі свідчення під іншим кутом.

— Під яким ще кутом? Що ви маєте на увазі?

— Ви ж чули свідчення? Чули, що Тебб розповів про човен? Вони більше не повірять у те, що то був нещасний випадок.

— Це безглуздя, Френку. Це ж просто смішно. Їм не слід слухати Тебба. Як він, після стількох місяців, може сказати, як саме з’явилися ті дірки в човні? Що вони намагаються довести?

— Не знаю.

— Цей коронер торочитиме Максимові одне й те саме, виводячи його з рівноваги, змушуючи казати те, чого він і не думає. Френку, він ставитиме йому запитання за запитанням, і Максим цього не витримає. Я знаю, він цього не витримає.

Френк промовчав. Він мчав дуже швидко. Уперше відтоді, як я з ним познайомилася, він не зміг підшукати якої-небудь звичайної відповіді. Це означало, що він хвилювався, неабияк хвилювався. Та й зазвичай він дуже обережно поводився за кермом, їздив повільно, зупинявся на роздоріжжях, дивився праворуч і ліворуч, тиснув на клаксон перед кожним поворотом.

— Там був той чоловік, — сказала я, — чоловік, який одного разу приїздив до Мендерлея побачитися з місіс Денверз.

— Ви маєте на увазі Февелла? — перепитав Френк. — Так, я бачив його.

— Він сидів поруч із місіс Денверз.

— Так, я знаю.

— Навіщо він туди приїхав? Яке він мав право бути присутнім на дізнанні?

— Він — її кузен.

— Це неправильно, що він і місіс Денверз сидять там і слухають ці свідчення. Френку, я їм не довіряю.

— Еге ж.

— Вони можуть щось зробити, вони можуть нашкодити.

І знову Френк не відповів. Я зрозуміла, що його відданість Максимові не дозволяла йому обговорювати це навіть зі мною. Він не знав, наскільки багато мені відомо. І я так само не могла сказати напевно, що саме відомо йому. Ми були союзниками, ми йшли одним шляхом, однак не могли поглянути одне одному в очі. Жоден із нас не насмілився б ризикнути й зізнатися іншому. Ми вже повернули до брами й виїхали на довгу звивисту алею, що вела до будинку. Я вперше помітила, що вже почали розцвітати гортензії; їхні блакитні голівки пробивалися крізь зелену листву. У них було щось похмуре, скорботне, вони нагадували вінки, застиглі й штучні, такі, які можна побачити у скляних ящиках на цвинтарях за кордоном. І ось вони тут, ростуть уздовж усієї алеї, по обидва боки від нас, блакитні, одноманітні, немов ласий до видовищ народ, що вишикувався на вулиці, аби подивитися, як ми проїжджатимемо.

Урешті-решт ми дісталися до будинку і, завернувши за широкий вигин алеї, під’їхали до сходів.

— З вами все буде гаразд? — запитав Френк. — Ляжте, можливо, відпочиньте.

— Так, — відповіла я, — можливо.