Розділ «19»

— Риби вже з’їли її, хіба ні?

— Кого? — не зрозуміла я.

Він показав великим пальцем руки на море.

— Ту, — сказав Бен, — іншу.

— Бене, риби не їдять пароплавів, — відказала я.

— Га?

Він знову витріщився на мене з дурнуватим і безглуздим виразом обличчя.

— Я мушу йти додому, — мовила я. — На все добре!

Покинувши його, я рушила до стежки, що вела через гай. На хатину навіть не поглянула. Я знала, що вона стоїть праворуч; сіра й мовчазна. Вийшовши одразу на стежку, я почала здиратися поміж дерев угору. На півдорозі спинилась перепочити; між деревами, нахилившись у бік берега, усе ще виднівся застряглий на мілині корабель. Прогулянкові човни зникли. Навіть команда зійшла з палуби вниз. Усе небо вкрилося гребнями хмар. Звідкілясь узявся легенький вітерець і війнув мені в обличчя. З дерева на мою долоню впав листок. Не знати чому, мене пройняв дрож. Знову повіяв вітер; надворі досі стояла задушлива спека. Похилений набік корабель зі спорожнілою палубою та чорною спрямованою до берега трубою здавався покинутим. Море було настільки спокійне, що шелест хвиль, які розбивалися в бухті об гальку, нагадував приглушений тихий шепіт. Я знову розвернулась і рушила крутою стежкою крізь гай; ноги не слухались, у голові відчувалася важкість, серце сповнилося дивним передчуттям лиха.

Коли я вийшла з гаю й попрямувала галявиною до будинку, він видався мені надзвичайно мирним. Будинок Мендерлея здавався захищеним, безпечним, прекраснішим, аніж будь-коли. Зупинившись і подивившись на нього зі схилу, я з дивною зніяковілістю й гордістю, мабуть, уперше усвідомила, що це — мій дім; я була його частиною, Мендерлей належав мені. У вікнах із середниками віддзеркалювалися дерева, трава й діжки з квітами, що стояли на терасі. Над одним із димарів здіймався тонкий струмінь диму. На галявині духмяно пахнули сіном свіжі покоси. На каштані співав дрізд. Поперед мене в напрямку тераси бездумно пурхав жовтий метелик.

Я зайшла до зали й рушила до їдальні. Моє місце за столом було досі накрите, а от із Максимового все прибрали. На підсобному столику на мене чекало холодне м’ясо й салат. Я повагалася, а затим торкнулася дзвінка. З-за ширми з’явився Роберт.

— Містер де Вінтер заходив додому? — поцікавилась я.

— Так, мадам, — відповів він. — Містер де Вінтер прийшов одразу по другій, швидко з’їв ланч і знову пішов. Він запитував про вас, і Фріс сказав, що ви, певно, пішли подивитися на корабель.

— Містер де Вінтер сказав, коли на нього чекати? — запитала я.

— Ні, мадам.

— Мабуть, він пішов до берега іншим шляхом і ми розминулись, — припустила я.

— Цілком можливо, мадам, — мовив Роберт.

Я поглянула на холодне м’ясо й салат. У шлунку було порожньо, але я не відчувала голоду. М’яса мені не хотілось.

— Ви будете їсти? — поцікавився Роберт.

— Ні, Роберте, — відказала я. — Ні. Принесіть мені до бібліотеки чаю, будь ласка. Жодних тістечок чи булочок. Лише чай і хліб із маслом.