Розділ «19»

— Слухаюсь, мадам.

Я зайшла до бібліотеки й умостилася на кушетці біля вікна. Незвично було сидіти тут без Джеспера. Вочевидь, він пішов із Максимом. Стара сука дрімала у своєму кошику. Я взяла до рук номер «Таймз» і почала, не читаючи, гортати сторінки. Дивно було рахувати хвилини — здавалося, наче сидиш у почекальні перед прийомом у стоматолога. Я знала, що мені нізащо не вдасться взятися за в’язання чи книжку. Здавалося, що трапиться щось непередбачуване. Поєднання ранкового жахіття, застряглого на мілині корабля та відсутності ланчу породило у глибині моєї душі приховане й незрозуміле хвилювання. Мені здавалося, ніби я вступила в нову фазу свого життя й уже ніщо не буде таким, як раніше. Дівчина, яка вчора перевдягалася на бал-маскарад, лишилася в минулому. Усе це сталося дуже давно. Ця особа, що сиділа на кушетці, була новою людиною, геть іншою… Роберт приніс чай, і я зголодніло накинулась на хліб із маслом. Він також подав булочки, кілька сандвічів і повітряний бісквіт. Певно, вирішив, що принести лише хліб із маслом було б виявом неповаги, до того ж це не відповідало звичаям Мендерлея. Булочкам і повітряному бісквіту я зраділа. Згадала, що випила холодного чаю аж о пів на дванадцяту й зовсім не снідала. Щойно я допила свою третю чашку, Роберт зайшов до бібліотеки знову.

— Містер де Вінтер ще не повернувся, мадам? — запитав він.

— Ні, — відказала я. — А що? Хтось хоче його бачити?

— Так, мадам, — сказав Роберт. — Телефонує капітан Сьорл, начальник порту Керріта. Він запитує, чи може приїхати й побачитися з містером де Вінтером особисто.

— Я не знаю, що йому відповісти, — мовила я. — Максима може ще довго не бути вдома.

— Так, мадам.

— Краще скажіть йому, нехай перетелефонує о п’ятій, — сказала я.

Роберт вийшов із кімнати, але за кілька хвилин повернувся.

— Якщо вам зручно, капітан Сьорл волів би побачитися з вами, мадам, — проказав Роберт. — Каже, що це терміново. Він намагався зв’язатися з містером Кроулі, але той наразі не відповідає.

— Так, звісно. Якщо це терміново, то я можу його прийняти, — відповіла я. — Якщо хоче, нехай приїздить сюди. У нього є автомобіль?

— Гадаю, що так, мадам.

Роберт вийшов. Я замислилася над тим, що мені сказати капітанові Сьорлу. Вочевидь, це якось пов’язано із застряглим на мілині пароплавом. Однак я не могла зрозуміти, яким чином до цього був причетний Максим. Інша річ, якби корабель викинуло на берег у бухті. Бухта належала Максиму. Вони могли спитати його дозволу підірвати скелі чи що в таких випадках роблять, аби зрушити судно. Проте відкрита затока й підводний риф не належали до володінь Максима. Обговорюючи все це зі мною, капітан Сьорл дарма витрачатиме свій час.

Певно, він сів у машину одразу ж після розмови з Робертом, оскільки менше ніж за чверть години вже стояв у бібліотеці.

Капітан досі був одягнений у форму, як і раніше вдень, коли я бачила його в бінокль. Я підвелася з кушетки й потисла йому руку.

— Перепрошую, капітане Сьорл, але мій чоловік досі не повернувся, — сказала я. — Вочевидь, він знову пішов до урвища. Перед тим він їздив у Керріт. Я не бачилася з ним цілий день.

— Так, я чув, що він був у Керріті, але розминувся з ним, — відповів начальник порту. — Певно, він пішов через скелі, доки я плив у човні. Із містером Кроулі мені також не вдалося зв’язатись.

— Боюсь, цей корабель усім зіпсував день, — мовила я. — Я ходила до урвища й пропустила ланч. Містер Кроулі був там трохи раніше. Скажіть, що трапиться з пароплавом? Як ви вважаєте, буксирам удасться його зрушити?

Капітан Сьорл показав руками велике коло.

— У його дні отакенна діра. Цьому кораблю більше ніколи не бачити Гамбурга. Але не переймайтеся. Власник і страховий агент «Ллойдз» усе між собою владнають. Місіс де Вінтер, насправді мене привело до вас інше. Хоча, звісно, опосередковано причиною цього став корабель. Річ у тому, що в мене для містера де Вінтера є деякі новини і я не знаю, як йому про це сказати.