Розділ «19»

— Треба запитати в тата, сонце, — відказала йому мати й засміялася до нас. — Гарне тут місце, чи не так? — звернулася вона до мене. — Ми взяли з собою ланч, хотіли влаштувати пікнік, навіть не подумали, що впаде такий туман, а до того ж іще й трапиться кораблетроща. Ми саме думали повертатися в Керріт, коли вибухнули ракети. Ніби просто в нас під носом. Мені аж душа в п’яти сховалась. «Що то було?» — спитала я в чоловіка. «Сигнал лиха, — сказав він. — Почекаємо й подивимось, що відбувається». Він нікуди не хотів іти. Такий самий, як син. А от я не бачу в цьому нічого цікавого.

— Звісно, наразі тут немає на що дивитись, — погодився офіцер.

— А отам — гарний гай. Мабуть, приватний, — мовила жінка.

Офіцер берегової охорони знітився, кашлянув і поглянув на мене. Я заходилася жувати травинку й відвернулась.

— Так, це все приватна власність, — підтвердив він.

— Мій чоловік каже, що всі ці великі маєтки з часом розділять на частини й на їхньому місці побудують дачі, — проказала відпочивальниця. — Я була б не проти мати будиночок із видом на море. Утім не думаю, що мені хотілося б жити тут узимку.

— Чому ж? Узимку тут затишшя, — зауважив офіцер.

Я й далі жувала травинку. Хлопчик бігав по колу. Офіцер берегової охорони зиркнув на годинник.

— Що ж, мені час іти, — сказав він. — Гарного дня!

Він віддав мені честь, розвернувся й рушив стежкою в напрямку Керріта.

— Ходімо, Чарлі! Ходімо знайдемо тата! — гукнула жінка.

Вона дружньо мені кивнула й неквапно рушила до краю урвища, хлопчик побіг за нею. Худий чоловік у шортах кольору хакі та смугастому блейзері помахав їй рукою. Вони всілися під кущами дроку, і жінка взялася розгортати паперові пакунки.

Як мені хотілося забути, хто я, та доєднатися до них. Їсти круто зварені яйця й сандвічі з м’ясними консервами, голосно сміятись, спілкуватись, по обіді піти з ними до Керріта, ходити босоніж по воді на пляжі, бігати наввипередки по піску, а відтак завітати до них у гості й поїсти креветок із чаєм. Натомість я мусила йти гаєм до Мендерлея сама й чекати, доки повернеться Максим. І я знати не знала, що ми одне одному скажемо, як він на мене дивитиметься, який буде його голос. Я сиділа собі над урвищем. Голод мені не допікав. У мене не виникало й думки про ланч.

Багато людей приходили на кручі подивитися на корабель. Він став головною розвагою дня. Знайомих я не побачила. Самі відпочивальники з Керріта. Море було гладеньким, як скло. Чайки вже не кружляли вгорі, вони повсідалися на воді дещо віддалік пароплава. По обіді з’явилося більше прогулянкових човнів. Певно, для керрітських човнярів цей день видався незабутнім. Водолаз виринув і пірнув знову. Один із буксирів поплив геть, але решта лишилась. Начальник порту попрямував своїм сірим моторним човном до Керріта, прихопивши із собою кількох чоловіків і водолаза, який удруге з’явився на поверхні. Команда пароплава спиралася на перила і жбурляла чайкам недоїдки, а люди на прогулянкових човнах повільно кружляли довкола судна. Геть нічого не відбувалося. Був максимальний відплив, корабель нахилився й виставив напоказ свій гвинт. На заході збирались гребені хмар, сонце зблідло. Спека досі не спадала. Жінка в рожевій смугастій сукні та маленький хлопчик підвелися й побрели в напрямку Керріта; чоловік у шортах рушив за ними, несучи кошик для пікніка.

Я поглянула на свій годинник. Було вже по третій. Підвівшись, я спустилася схилом до бухти. Там було тихо й безлюдно, як завжди. Темна сіра галька. У маленькій гавані — гладенька, як дзеркало, вода. Каміння дивно хрустіло в мене під ногами. Тепер гребені білих хмар закрили собою все небо, і сонце сховалось. Дійшовши до дальнього кінця бухти, я побачила Бена, який сидів навпочіпки біля калюжі між двома скелями, зішкрябуючи берегових равликів із каміння собі в долоню. Коли я проходила повз, моя тінь упала на воду, він підвів погляд і помітив мене.

— Добридень! — привітався Бен, і на його обличчі з’явилась усмішка.

— Доброго дня! — відказала я.

Бен звівся на рівні ноги й розгорнув переді мною брудну хустинку, у яку назбирав равликів.

— Їсте равликів? — поцікавився він.

Мені не хотілося його ображати.