Розділ «19»

Начальник порту не зводив з мене своїх світло-блакитних очей.

— Які новини, капітане?

Він вийняв із кишені великого білого носовичка й висякав носа.

— Що ж, місіс де Вінтер, мені так само неприємно розповідати про це вам. Мені геть не хотілося б завдати болю або страждань вам і вашому чоловікові. Розумієте, в Керріті ми всі дуже любимо містера де Вінтера, а його родина завжди робила для нас багато доброго. Як йому, так і вам важко ворушити минуле. Утім, на мою думку, за даних обставин ми не можемо вчинити інакше.

Капітан Сьорл витримав паузу і сховав носовичка до кишені. Попри те, що в бібліотеці ми були самі, він заговорив тихіше.

— Ми наказали водолазу оглянути дно корабля, — продовжив капітан, — і там, під водою, на нього чекало відкриття. Виявилось, що, знайшовши дірку в дні судна і пробираючись на інший бік, щоб перевірити, чи немає пошкоджень там, він наткнувся на корпус невеличкого вітрильника, що лежав на боці, геть цілий і неушкоджений. Водолаз, звичайно ж, із місцевих, тому він одразу його впізнав. То був човен, який належав покійній місіс де Вінтер.

Перше, що я відчула, — це вдячність за те, що Максима не було поруч і він цього не почув. Цей новий удар, який звалився на мене одразу після вчорашнього маскараду, виявився несподіваним і доволі жахливим.

— Як прикро, — повільно промовила я. — Неочікувана новина. А чи обов’язково розповідати про це містерові де Вінтеру? Невже не можна просто лишити човен там, де він є? Це ж нікому не завдасть шкоди, хіба ні?

— За звичайних обставин ми б так і вчинили, місіс де Вінтер. Я остання людина на світі, якій хотілося б це ворушити. І, як уже казав раніше, я б доклав усіх зусиль, аби лиш не краяти серце містерові де Вінтеру. Утім, місіс де Вінтер, це ще не все. Мій водолаз оглянув човен і зробив іще одне, набагато важливіше відкриття. Двері каюти виявились щільно зачинені, вони не були проламані. Бортові ілюмінатори були закриті також. Водолаз розбив один з ілюмінаторів підібраним із морського дна камінцем і заглянув до каюти. Її затопило, певно, вода потрапила крізь якусь дірку в днищі, — однак більше ніяких пошкоджень він не помітив. Аж раптом ледь не зомлів із переляку.

Капітан Сьорл замовк і озирнувся через плече, немовби хтось зі слуг міг його почути.

— На підлозі каюти лежало тіло, — тихо проказав він. — Звісно, воно вже розклалося, на ньому не було плоті. Але це було людське тіло. Водолаз бачив череп і кінцівки. Виринувши на поверхню, він повідомив про це безпосередньо мене. Отже, тепер, місіс де Вінтер, ви розумієте, чому я мушу побачитися з вашим чоловіком.

Я витріщилася на нього, спершу приголомшена, відтак шокована, затим мене почало нудити.

— Але ж усі вважали, що вона ходила в море сама? — прошепотіла я. — Виходить, із нею весь час був хтось іще… І ніхто про це не знав?

— Схоже на це, — відказав начальник порту.

— Хто б це міг бути? — поцікавилась я. — Але ж якби хтось зник, його рідним було б про це відомо? У свій час про це так багато говорили, стільки писали в газетах. І чому ця людина лишилася в рубці, а саму місіс де Вінтер знайшли через кілька місяців за багато миль звідси?

Капітан Сьорл похитав головою.

— Мені відомо не більше, ніж вам, — промовив він. — Ми знаємо лише те, що там знайшли тіло, і про це треба звітувати. Боюсь, про це говоритимуть, місіс де Вінтер. Я не знаю, як нам уникнути публічного розголосу. Так прикро, що це сталося з вами й містером де Вінтером. Ви собі тихенько жили, прагнули бути щасливими, і треба ж було, щоб таке трапилося!

Тепер я зрозуміла причину свого лихого передчуття. Лихо провіщав не застряглий на мілині корабель, не плач чайок, не тонка чорна, спрямована в бік берега труба. Річ була в непорушності чорної води й таємницях, які ховалися під нею. У водолазі, який занурився в ті холодні безмовні глибини і наткнувся на човен Ребекки та її мертвого супутника. Він торкався човна, зазирав до каюти, а я впродовж усього того часу сиділа над урвищем і нічого про це не знала.

— Якби ж можна було йому не говорити! — проказала я. — Якби ж можна було все це від нього приховати!

— Ви ж знаєте, що я б так і вчинив, якби це було можливо, місіс де Вінтер, — сказав начальник порту, — однак у такій справі, як ця, я мушу забути про власні почуття. Я маю виконувати свій обов’язок. Я маю відзвітувати про тіло.