Розділ «19»

— О, ну що ж, у такому разі ви знаєте, де мене шукати, якщо я вам знадоблюсь. Я цілісінький день буду в конторі.

— Добре, — сказала я.

Кроулі кивнув офіцеру берегової охорони й рушив кручею вниз до бухти. Можливо, я його образила. Утім я не могла цьому зарадити. Колись усе стане на свої місця. Здавалося, стільки всього відбулося після нашої телефонної розмови, але мені ні про що не хотілося думати. Я хотіла просто сидіти над урвищем і дивитися на корабель.

— Містер Кроулі — добра людина, — зауважив офіцер.

— Так, — погодилась я.

— Та й за містера де Вінтера руку на відсіч віддасть, — додав він.

— Думаю, так, — сказала я.

Маленький хлопчик досі стрибав перед нами по траві.

— Коли випірне водолаз? — запитав він.

— Ще не скоро, синку, — відповів офіцер.

До нас наближалася жінка у смугастій рожевій сукні з сіткою для волосся на голові.

— Чарлі? Чарлі? Ти де? — гукала вона.

— Сюди йде твоя мати. Зараз дасть тобі прочухана, — сказав офіцер берегової охорони.

— Мамо, я бачив водолаза, — прокричав хлопчик.

Жінка кивнула нам і усміхнулась. Мене вона не знала. Це була відпочивальниця з Керріта.

— Схоже, найвеселіше вже позаду? — сказала вона. — Унизу говорять, що корабель стоятиме тут не один день.

— Вони чекають, що скаже водолаз, — пояснив офіцер.

— Навіть не знаю, як їх змушують отак пірнати під воду, — мовила жінка. — Їм мають добре за це платити.

— Так і є, — підтвердив офіцер.

— Мамо, я хочу стати водолазом, — сказав хлопчик.