Розділ «19»

— Надто пізно, люба, надто пізно, — мовив він. — Ми вже втратили свою крихітну можливість бути щасливими.

— Ні, Максиме. Ні, — заперечила я.

— Так, — не погодився він. — Тепер усьому настав кінець. Це трапилося.

— Що? — спитала я.

— Те, що я завжди передбачав. Те, що ввижалося мені день у день, те, що я бачив щоночі вві сні. Нам, тобі й мені, не судилося бути щасливими.

Максим усівся на кушетку біля вікна, а я опустилася перед ним на коліна, обійнявши його за плечі.

— Що ти хочеш мені сказати? — запитала я.

Він накрив мої долоні своїми й зазирнув мені просто в обличчя.

— Ребекка перемогла, — проказав Максим.

Я витріщилась на нього, моє серце дивно забилось, мої руки враз змерзли під його долонями.

— Її тінь постійно постає між нами. Її клята тінь розлучає нас. Люба моя, кохана моя, дівчинко моя, як я міг обіймати тебе, коли в моєму серці весь цей час жив страх і я боявся, що це врешті-решт трапиться? Я пам’ятаю її очі, коли вона поглянула на мене перед тим, як померти. Я пам’ятаю її повільну зрадницьку посмішку. Навіть тоді вона знала, що це трапиться. Вона знала, що врешті-решт переможе.

— Максиме, — прошепотіла я, — про що ти говориш? Що ти хочеш мені сказати?

— Її човен, — відказав він. — Вони його знайшли. Сьогодні вдень його знайшов водолаз.

— Так, — мовила я, — я знаю. Капітан Сьорл приїхав і розповів мені. Ти думаєш про тіло в рубці, так? Про тіло, яке водолаз знайшов у рубці?

— Так, — відповів Максим.

— Це означає, що вона була не сама, — сказала я. — Це означає, що з Ребеккою плив хтось іще. І вам треба дізнатися хто. У цьому ж річ, Максиме, чи не так?

— Ні, — мовив він. — Ні, ти не розумієш.

— Я хочу розділити з тобою цей тягар, любий, — проказала я. — Я хочу тобі допомогти.

— Нікого з Ребеккою не було, вона була сама, — сказав він.

Я стояла на колінах і не зводила погляду з його обличчя, його очей.