Розділ «19»

— Авжеж, — погодився офіцер. — Заради своїх людей він останню сорочку віддасть. Мені це добре відомо. Побільше б таких, як він, у нашому графстві!

— Так, не завадило б, — відказав Френк.

Ми продовжували дивитися на корабель. Буксири зупинилися віддалік, а рятувальна шлюпка розвернулась і рушила назад до Керріта.

— Сьогодні не їхня черга, — мовив офіцер берегової охорони.

— Еге ж, — сказав Френк, — але, як на мене, буксирам тут узагалі робити нічого. Цього разу грошей заробить підрядник зі зламу суден.

У небі кружляли чайки, нявкаючи, мов голодні коти; деякі з них повсідалися на виступах скель, у той час як інші, сміливіші, гойдалися на поверхні води біля корабля.

Офіцер берегової охорони зняв свій кашкет і витер лоба.

— Трохи душно, еге ж? — мовив він.

— Так, — погодилась я.

Прогулянковий човен із фотографами поторохтів у напрямку Керріта.

— Їм уже набридло, — сказав офіцер.

— Я їх не звинувачую, — промовив Френк. — Навряд чи найближчими годинами тут бодай щось відбуватиметься. Водолаз має відзвітувати, перш ніж вони спробують судно зрушити.

— Саме так, — відказав офіцер.

— Не думаю, що є сенс тут стовбичити, — продовжував Френк. — Ми нічого не можемо вдіяти. І я хочу їсти.

Я нічого не відказала. Він вагався. Я відчувала на собі його погляд.

— А що збираєтесь робити ви? — запитав Кроулі.

— Мабуть, ще трохи побуду тут, — відповіла я. — Я можу прийти на ланч будь-коли. Він — холодний. Та це й неважливо. Хочу побачити, що робитиме водолаз.

Чомусь у ту мить я не могла на нього дивитися. Мені хотілося побути самій або з кимось незнайомим на кшталт офіцера берегової охорони.

— Ви нічого не побачите, — сказав Френк, — тут не буде на що дивитись. Чому б не піти додому й не поїсти разом?

— Ні, — відмовилась я. — Ні, справді…