Розділ «19»

— Цей риф простягається доволі далеко, — зауважив офіцер берегової охорони. — Зазвичай, якщо плисти там у маленькому човні, це непомітно. Але корабель із такою посадкою неминуче на нього наскочить.

— Коли вони запустили ракети, я був у першій бухті, біля долини, — сказав Френк. — Я заледве бачив на три ярди перед собою. Аж раптом ні сіло ні впало починають лунати вибухи.

Я подумала про те, якими ж схожими робляться люди, коли в них з’являється спільне зацікавлення. Френк поводився точнісінько, як Фріс, розповідаючи свою версію подій, немовби це мало якесь значення, немовби нас це обходило. Я знала, що він ходив до берега на пошуки Максима. Знала, що він перелякався так само, як і я. Але тепер усе це було забуто й відкинуто: наша телефонна розмова, наше спільне занепокоєння, його наполягання на зустрічі. І все завдяки кораблю, який сів у тумані на мілину.

До нас підбіг маленький хлопчик.

— А моряки потонуть? — запитав він.

— Аж ніяк. Із ними все буде гаразд, синку, — відказав офіцер. — Море гладеньке, як дзеркало. Цього разу ніхто не постраждає.

— Якби це трапилося минулої ночі, ми б нізащо їх не почули, — зауважив Френк. — Ми, певно, самі запустили більше п’ятдесяти ракет, не рахуючи дрібніших феєрверків.

— Ще й як почули б, — заперечив офіцер. — Побачили б спалахи й зрозуміли б, звідки вони. А он і водолаз, місіс де Вінтер! Бачите? Він надіває шолом.

— Я хочу побачити водолаза, — вигукнув хлопчик.

— Он він, — нахилився і вказав Френк, — отой чолов’яга, що надіває шолом. Вони збираються опустити його під воду.

— А він не потоне? — запитав малий.

— Водолази не тонуть, — відказав офіцер берегової охорони. — Їм постійно закачують повітря. Дивіться, як він пірнатиме. Ось, пішов.

Якусь хвилину вода ще хвилювалась, але згодом знову зробилась гладенькою.

— Він зник, — проказав хлопчик.

— Де Максим? — поцікавилась я.

— Повіз одного з членів команди в Керріт, — відповів Френк. — Коли корабель застряг, хлопець утратив голову й, вочевидь, стрибнув у воду. Ми знайшли його під урвищем, де він чіплявся за одну зі скель. Звичайно, він змок до нитки і тремтів, мов желе. Ну і, звісно ж, ані слова не міг сказати англійською. Максим зліз до нього й виявив, що той подряпався об скелі і юшить кров’ю, як та свиня. Він поговорив із моряком німецькою. А тоді підкликав керрітський моторний човен, що снував довкола, наче голодна акула, і повіз моряка на перев’язку до лікаря. Якщо пощастить, він заскочить старого Філліпса прямо за ланчем.

— Коли він відплив? — запитала я.

— Щойно перед тим, як ви прийшли, — відказав Френк. — Приблизно п’ять хвилин тому. Дивно, що ви не бачили човна. Максим сидів на кормі поряд із тим німцем.

— Певно, він відплив, доки я вилазила на скелю, — припустила я.

— У таких випадках Максим просто незрівнянний, — промовив Френк. — За можливості він завжди допоможе. Ось побачите, він запросить усю команду до Мендерлея, нагодує їх, а на додачу ще й запропонує переночувати.