Розділ «19»

— Можливо, полежите півгодинки? У бібліотеці наразі доволі прохолодно.

— Ні. За хвилину чи дві я піду надвір. Не турбуйтеся про мене, Фрісе.

— Добре, мадам.

Він пішов і залишив мене в залі. Там було так спокійно, тихо і прохолодно. Жодних слідів балу. Можна було подумати, що його не влаштовували взагалі. Зала виглядала такою, як завжди: сірою, безмовною і строгою, на стінах висіли портрети та зброя. Мені важко було повірити, що минулої ночі я, вбрана в блакитну сукню, стояла тут, біля сходів, і віталася за руку з п’ятьма сотнями людей. Навіть не вірилося, що на хорах для менестрелів стояли пюпітри і грав оркестр, скрипаль, ударник. Я підвелася й знову вийшла на терасу.

Туман здіймався вгору, линув до верхів’їв дерев. За галявинами виднівся гай. Над головою бліде сонце намагалося пробитися крізь важке небо. Стало ще спекотніше, ніж раніше. Задушливо, як висловився Фріс. Повз мене в пошуках пилку продзижчала вайлувата й голосна бджола, але, залізши всередину квітки, раптово затихла. На порослих травою схилах над галявинами садівник завів газонокосарку. Сполохана обертами лез коноплянка полетіла в напрямку трояндового саду. Чоловік нахилився над ручками косарки й повільно рушив уздовж схилу, розкидаючи короткоскошену траву та крихітні голівки маргариток. Повітря сповнилося духмяним ароматом теплої трави, і, вигулькнувши з-за білого серпанку, сонце залило мене яскравим потужним світлом. Я покликала свистом Джеспера, але той не з’явився. Можливо, побіг услід за Максимом до берега. Я зиркнула на годинник. Майже за двадцять перша. О цій порі вчора ми з Максимом і Френком стояли в садку навпроти будинку й чекали, доки подадуть ланч.

Двадцять чотири години тому. Вони дражнили мене, кепкували з мого костюма. «Ви обидва очам своїм не повірите!» — казала я тоді.

Згадуючи свої слова тепер, я згоряла від сорому. Аж раптом усвідомила, що, всупереч моїм побоюванням, Максим нікуди не поїхав. Голос, який я чула на терасі, звучав спокійно й діловито. Цей голос був мені знайомий. Не той, який я чула минулої ночі, стоячи при сходах. Максим нікуди не поїхав. Він був десь там, у бухті. Він був самим собою, нормальним і притомним. Він просто ходив на прогулянку, як Френк мені й казав. Максим був на мисі, бачив корабель, який плив до берега. Усі мої страхи виявилися безпідставними. Максим був у безпеці. Із ним усе було гаразд. Я ж пережила щось принизливе, жахливе й божевільне, що навіть тепер не цілком зрозуміла, що мені хотілося стерти зі своєї пам’яті, поховати в темних глибинах свідомості разом із давнозабутими дитячими страхами; утім навіть це не мало жодного значення, доки з Максимом усе було гаразд.

Згодом я також спустилася крутою кривою стежиною, що вела через гай до берега.

Туман уже майже розвіявся, і, вийшовши до бухти, я одразу ж побачила корабель, який сів на мілину приблизно за дві милі від берега, розвернувшись носом у напрямку скель. Я пройшла по хвилерізу й спинилася на краєчку, зіпершись об округлу стіну. На кручах уже зібралась купа народу, який, вочевидь, прийшов стежкою берегової охорони з Керріта. Скелі й мис були територією Мендерлея, однак люди завжди користувалися правом проходу. Деякі з них саме здирались над урвищем, аби поближче роздивитися корабель на мілині. Той лежав, небезпечно задерши корму, довкола нього снувало кілька веслових човнів. Рятувальна шлюпка стояла дещо віддалік. Я побачила, як у ній хтось звівся на ноги й прокричав щось у мегафон. Що саме — я не розчула. Над затокою досі висів туман, і горизонту не було видно. Чахкаючи, на світло виплив моторний човен із кількома людьми на борту. Він був темно-сірого кольору. Я побачила кількох чоловіків у формі. То, мабуть, були начальник порту Керріта та страховий агент із «Ллойдз». За ними плив іще один моторний човен із відпочивальниками з Керріта. Захоплено перемовляючись, вони кружляли довкола застряглого на мілині пароплава. Понад спокійною водою до мене докочувалась луна їхніх голосів.

Я полишила хвилеріз, вийшла з бухти і здерлася стежкою, що вела через кручі, до решти спостерігачів. Максима ніде не було видно. Натомість я побачила Френка, він розмовляв із офіцером берегової охорони. Я враз зніяковіла й завагалась. Менше години тому я плакалася йому по телефону. А тепер не знала, що мені робити. Він одразу ж мене помітив і замахав рукою. Я підійшла до них. Офіцер берегової охорони мене знав.

— Прийшли поглянути на видовище, місіс де Вінтер? — усміхаючись, запитав він. — Боюсь, потрібно буде добряче попрацювати. Можливо, буксирам і вдасться його зрушити, однак я в цьому сумніваюсь. Він намертво застряг на шельфі.

— Що ж вони робитимуть? — поцікавилась я.

— Спершу спорядять водолаза, аби той перевірив, чи не зламався кіль, — відповів офіцер. — Он він, у червоній плетеній шапці! Хочете подивитися в бінокль?

Я взяла бінокль і поглянула на корабель. Мені було видно групу чоловіків, які дивилися у воду за кормою. Один із них на щось вказував. Чоловік у рятувальній шлюпці досі кричав у мегафон.

Начальник порту Керріта приєднався до чоловіків на кормі застряглого корабля. Водолаз у плетеній шапці сидів у сірому моторному човні начальника порту.

Прогулянковий човен досі кружляв довкола судна. Якась жінка фотографувала. Зграйка чайок вмостилася на воді й дурнувато кричала, сподіваючись, що їх почастують недоїдками.

Я повернула бінокль офіцерові берегової охорони.

— Схоже, нічого не відбувається, — мовила я.

— Він скоро пірне, — відказав офіцер. — Хоча спершу, як і будь-які іноземці, вони трохи посперечаються. А ось і буксири.

— Їм нізащо з ним не впоратись, — мовив Френк. — Подивіться, під яким кутом він лежить. Там набагато мілкіше, ніж я думав.