Розділ «18»

Вона не відповідала, лише продовжувала стискати й розтискати пальці руки, яку притулила до сукні.

— Багато людей одружуються вдруге: і чоловіки, і жінки. Щодня розписуються тисячі пар. А ви говорите так, наче мій шлюб із містером де Вінтером — це якийсь злочин, неповага до мертвих. Невже ми не маємо права бути такими ж щасливими, як інші люди?

— Містер де Вінтер нещасливий, — відказала місіс Денверз, урешті-решт розвернувшись до мене. — Це зрозуміло навіть дурню. Варто лишень зазирнути йому в очі. Він досі живе в пеклі, і це триває відтоді, як вона померла.

— Неправда, — заперечила я. — Неправда. Він був щасливий, коли ми жили у Франції. Він виглядав молодшим, набагато молодшим, він радів і був щасливим.

— Але ж він чоловік, чи не так? — сказала вона. — Жоден чоловік не відмовить собі в медовому місяці, хіба ні? Містерові де Вінтеру ще не сповнилося й сорока шести.

Місіс Денверз презирливо засміялась і знизала плечима.

— Як ви смієте мені таке казати? Як ви смієте?

Я більше її не боялась. Я підійшла до неї, струснула її за руку.

— Це ви змусили мене одягнути той костюм, — сказала я. — Якби не ви, я б ніколи про нього й не подумала. Ви вчинили це навмисне, щоб зробити боляче містеру де Вінтеру, вам хотілося, щоб він страждав. Невже він не достатньо пережив і без цього вашого злого, мерзенного жарту? Невже ви думаєте, що його страждання й біль повернуть місіс де Вінтер?

Місіс Денверз скинула з себе мою руку, її мертвотно-бліде обличчя спалахнуло злістю.

— А що мені до його страждань? — проказала вона. — Він ніколи не цікавився тим, що відчувала я. Думаєте, мені подобалось, коли ви сідали на її місце, ходили там, де ходила вона, торкалися її речей? Думаєте, я нічого не відчувала впродовж усіх цих місяців, знаючи, що ви користуєтесь її письмовим столом у ранковій вітальні, пишете її ручкою, говорите по телефону, по якому вона щоранку, починаючи з того дня, коли вперше потрапила до Мендерлея, розмовляла зі мною? Як ви думаєте, що відчувала я, коли чула, як Фріс, Роберт і решта слуг звертаються до вас «місіс де Вінтер»? «Місіс де Вінтер на прогулянці». «Місіс де Вінтер замовила автомобіль на третю годину». «Місіс де Вінтер не питиме чаю о п’ятій». У той час як моя місіс де Вінтер, моя леді, з її усмішкою, з її жвавістю й хвацькістю, справжня місіс де Вінтер, лежала мертва, холодна й забута в церковному склепі. І якщо він зараз страждає, то він на це заслужив, одружившись із такою молодою дівчиною, як ви, коли не минуло ще й десяти місяців. Що ж, тепер він відповідає за свої вчинки, чи не так? Я бачила його, бачила його очі. Він сам прирік себе на пекло, і в цьому ніхто йому не зарадить. Він знає, що вона його бачить, він знає, що вона щоночі приходить і спостерігає за ним. І вона геть не в доброму гуморі — е ні! — тільки не моя леді. Вона ніколи не мовчала, не знічувалась, не терпіла поразки. «Ми ще побачимось із ними в пеклі, Денні, — казала вона, — ми побачимось із ними в пеклі, саме так». «Саме так, люба, — казала я. — Ніхто тобі не рівня. Ти маєш отримати від цього світу все». Так вона й робила. Її ніщо не обходило. Вона нічогісінько не боялась. Вона була сміливою й мужньою. Моя місіс де Вінтер. Вона мала би народитися чоловіком. Я завжди їй про це казала. Я доглядала за нею, коли вона була ще дитям. Вам же про це відомо?

— Ні! Ні, місіс Денверз, навіщо ви все це мені кажете? Я не хочу цього чути, не хочу. У мене також є почуття, як і у вас! Невже ви не розумієте, що я відчуваю, коли чую її ім’я, коли стою отут і слухаю, як ви все це мені розповідаєте?

Вона мене не чула. Місіс Денверз продовжувала говорити, мов божевільна, мов фанатичка, крутячи і рвучи довгими пальцями свою чорну сукню.

— Вона була гарненька. Мов намальована. Чоловіки озиралися на неї, коли вона проходила повз них, — а їй ще й дванадцяти не було. Та вже тоді вона розуміла, уже тоді підморгувала мені, мов бісеня. «Я виросту красунею, правда ж, Денні?» — питала вона. «Ми про це подбаємо, люба, ми про це подбаємо», — відказувала я. Уже тоді вона мала розум дорослої людини, вона могла підтримувати розмову з чоловіками й жінками, така розумна й хитра, неначе їй було вісімнадцять. Вона обводила свого батька навколо пальця й те саме робила б із матір’ю, якби та була жива. Яка мужність! Ніхто не зрівнявся б із моєю леді в мужності. На свій чотирнадцятий день народження вона керувала четвіркою, а її кузен, містер Февелл, теж заліз на козли і спробував відібрати в неї віжки. Вони билися там хвилин зо три, мов двійко диких котів, і весь цей час коні мчали галопом. Але вона перемогла, моя леді перемогла. Вона ляснула своїм батогом у містера Февелла над головою, і він сторчма, лаючись і сміючись, покотився долі. Кажу вам, вони були ще та пара: вона й містер Февелл. Його відправили на флот, однак містер Февелл не витримав дисципліни, і я його за це не звинувачую. Він — надто свавільний, аби коритися наказам, як і моя леді.

Зачарована й нажахана, я спостерігала за нею; дивна несамовита посмішка на губах місіс Денверз додавала їй років, роблячи схоже на череп обличчя жвавим і справжнім.

— Ніхто не здатен був її перевершити, ніколи, ніколи, — казала вона. — Вона робила те, що хотіла, жила так, як їй подобалось. І була сильною, мов левеня. Пам’ятаю, як у шістнадцять вона осідлала одного з батькових скакунів, великого звіра, — конюх ще казав, що той для неї занадто норовливий. Проте вона осідлала його як треба. Я й зараз бачу, як розвівається її волосся, як вона шмагає його до крові, як устромлює шпори в боки, і коли вона злізла, той кінь увесь аж тремтів, запінений і скривавлений. «Це його провчить, чи не так, Денні?» — проказала вона. І спокійно, наче нічого й не трапилося, пішла мити руки. Саме так вона й ішла по життю, коли виросла. Я бачила її, я була поруч. Вона ні на що й ні на кого не зважала. Та врешті-решт її спіткала поразка. Але не від чоловіка, не від жінки. Її поглинуло море. Море виявилося сильнішим за неї. Кінець кінцем її забрало море.

Місіс Денверз замовкла, кутики її рота дивно затремтіли. Вона заридала гучно, роздратовано, розкривши рота, але її очі лишалися сухими.

— Місіс Денверз, — покликала я. — Місіс Денверз.

Я безпорадно стояла перед нею, не знаючи, що мені робити. Вона більше не викликала в мене підозр, я більше її не боялась, але її схлипування й сухі очі змушували мене здригатися; мені боляче було на неї дивитись.

— Місіс Денверз, — мовила я, — вам недобре, вам варто лягти до ліжка. Чому б вам не відпочити у себе в кімнаті? Чому б вам не полежати?