Розділ «18»

Вона розлючено розвернулась до мене:

— Невже ви не можете лишити мене в спокої? Яке вам діло до того, що я показую своє горе? Мені від цього не соромно, я не зачиняюся в кімнаті, щоб поплакати. Я не ходжу по ній туди-сюди, туди-сюди, як це робить містер де Вінтер, зачинивши переді мною двері.

— Що ви маєте на увазі? — перепитала я. — Містер де Вінтер так не робить.

— Робив, — відказала місіс Денверз, — після її смерті. Туди й сюди, туди й сюди по бібліотеці. Я чула. І бачила, неодноразово, крізь замкову щілину. Туди й сюди, мов звір у клітці.

— Я не хочу цього чути, — сказала я. — Я не хочу цього знати.

— І після цього ви кажете, що зробили його щасливим під час медового місяця, — промовила вона, — зробили його щасливим, ви, юна невігласка, що годиться йому в дочки. Та що ви знаєте про життя? Що ви знаєте про чоловіків? Ви приїхали сюди й думаєте, що можете зайняти місце місіс де Вінтер. Ви? Ви на місці моєї леді? Та навіть слуги сміялись, коли вперше побачили вас у Мендерлеї. Навіть перемивальниця, яку ви зустріли в коридорі першого ранку. І що тільки думав собі містер де Вінтер, коли привіз вас до Мендерлея після свого чудового медового місяця? Цікаво, що він подумав, коли вперше побачив вас за столом у їдальні?

— Ви це краще припиніть, місіс Денверз, — проказала я. — Йдіть ліпше до своєї кімнати.

— До кімнати, — перекривила вона мене, — до кімнати. Господиня вважає, що мені ліпше піти до кімнати. А далі, що далі? Побіжите до містера де Вінтера й скажете: «Місіс Денверз повелася зі мною нечемно, місіс Денверз говорила зі мною грубо»? Побіжите до нього так само, як тоді, коли до мене приїжджав містер Февелл?

— Я йому не розповідала, — заперечила я.

— Брехня! — відказала місіс Денверз. — Хто ж, як не ви? Фріса й Роберта в будинку не було, а решта слуг нічого про це не знали. Після цього я й вирішила, що вас варто провчити, і його також. Нехай постраждає, подумала я. Що мені до того? Що означають його страждання для мене? Чому мені забороняють бачитися з містером Февеллом тут, у Мендерлеї? Він тепер єдиний пов’язує мене з місіс де Вінтер. «Я не хочу його тут бачити, — сказав він. — Я вас попереджаю. Щоб це було востаннє!» А він і досі ревнує, чи не так?

Я згадала, як ховалася на хорах, коли відчинилися двері бібліотеки. Згадала різкий від злості голос Максима, коли той промовляв слова, які щойно повторила місіс Денверз. Ревнує, Максим ревнує…

— Він ревнував її за життя й ревнує тепер, після смерті, — сказала місіс Денверз. — Він забороняє містерові Февеллу з’являтися в будинку, як і тоді. А це свідчить про те, що він її не забув, хіба ні? Звісно, він її ревнував. Як і я. Як і всі, хто її знав. Вона на це не зважала. Лише сміялась. «Я житиму так, як мені до вподоби, Денні, — казала вона, — і ніщо в цьому світі мене не зупинить». Чоловікові варто було лише раз на неї поглянути, щоб утратити голову. Я бачила їх тут — вони гостювали в будинку, — чоловіків, із якими вона зустрічалася в Лондоні та яких привозила сюди на вихідні. Вона плавала з ними в човні, влаштовувала вечірні пікніки у своїй хатині на березі бухти. Звісно, вони з нею кохалися. Хто б зміг утриматися? Вона сміялась, приходила й розповідала мені про все, що вони їй казали, про все, що вони робили. Їй було однаково, для неї це була гра. Гра. Хто б не ревнував? Вони всі ревнували, всі сходили з глузду. Містер де Вінтер, містер Февелл, містер Кроулі, всі, хто її знав, всі, хто приїздив до Мендерлея.

— Я не хочу цього знати! — скрикнула я. — Я не хочу цього знати.

Місіс Денверз підійшла до мене впритул, наблизила своє обличчя до мого.

— Немає сенсу, чи не так? — проказала вона. — Вам ніколи її не перевершити. Вона досі панує тут, незважаючи на те, що померла. Вона — справжня місіс де Вінтер, а не ви. Це ви — тінь і примара. Це про вас тут усі забули, ви нікому тут не потрібні, вас відштовхнули. Чому б вам не залишити Мендерлей їй? Чому б вам не піти?

Я відступила від неї до вікна, у мені знову прокинувся забутий страх. Місіс Денверз схопила мене за руку й стисла її, немов лещатами.

— Чому б вам не піти? — проказала місіс Денверз. — Ви нікому тут не потрібні. Ви не потрібні йому зараз і ніколи не були потрібні. Він не може її забути. Йому знову хочеться лишитися в цьому будинку самому, наодинці з нею. Це ви мали б лежати в церковному склепі, а не вона. Це ви мали б померти, а не місіс де Вінтер.

Вона підштовхнула мене до відчиненого вікна. Я побачила під собою терасу, сіру й невиразну на тлі білої стіни туману.

— Погляньте вниз, — мовила вона. — Це ж просто, чи не так? Чому б не стрибнути? Скрутити в’язи не боляче. Це швидкий і простий спосіб. Не те, що потонути. Чому б вам не спробувати? Чому б не піти?

Туман підступив до відчиненого вікна, вологий і глевкий, він заліплював мені очі, забивався в ніздрі. Я вчепилась руками в підвіконня.