Розділ «18»

— Тепер ви знаєте, що я відчуваю, — сказала я. — Тепер ви розумієте.

— Послухайте, — промовив він, — я мушу приїхати й побачитися з вами. Я просто зобов’язаний, чуєте? Це життєва необхідність. Я не можу говорити про це по телефону. Місіс де Вінтер? Місіс де Вінтер?

Я кинула слухавку й підвелася з-за столу. Я не хотіла бачитися з Френком. Він нічим не міг зарадити. Ніхто, крім мене самої, не міг мені в цьому допомогти. Від сліз моє обличчя почервоніло й укрилося плямами. Я ходила туди-сюди кімнатою, покусуючи краєчок носовичка, віддираючи від нього облямівку.

Мене не полишало непохитне передчуття, що ми з Максимом більше ніколи не побачимось. Це була впевненість, породжена якимось дивним інстинктом. Він поїхав геть і більше ніколи не повернеться. Я серцем відчувала, що Френк також так подумав, але не хотів казати мені про це по телефону. Він не хотів мене налякати. Якщо я зателефоную до контори знову, то дізнаюся, що його вже там нема. Службовець скаже: «Містер Кроулі щойно вийшов, місіс де Вінтер», — і я уявила собі, як Френк, не надівши капелюха, сідає в свого маленького пошарпаного «морріса» і мчить на пошуки Максима.

Я підійшла до вікна й виглянула на невеличку галявинку, посеред якої грав на флейті сатир. Усі рододендрони вже відцвіли. Вони не цвістимуть аж до наступного року. Тепер, коли квіти поопадали, високі кущі здавалися сірими й похмурими. З моря накочувався туман, і дерев за прибережним схилом уже не було видно. Настала сильна гнітюча спека. Я уявляла, як наші гості кажуть одне одному: «Як добре, що вчора цього туману не було, інакше ми б нізащо не побачили феєрверків». Я вийшла з ранкової вітальні й пройшла крізь головну до тераси. Сонце вже сховалося за стіною туману. Здавалося, наче Мендерлей охопила пошесть, що забрала від нього небо й денне світло. Повз мене пройшов садівник, штовхаючи візок із папірцями, сміттям і шкірками фруктів, залишеними гістьми на галявинах уночі.

— Доброго ранку, — привіталась я.

— Доброго ранку, мадам.

— Боюсь, через учорашній бал у вас тепер багато роботи, — зауважила я.

— Та все гаразд, мадам, — відказав він. — Схоже, усім неабияк сподобалось. А це ж головне, чи не так?

— Так, гадаю, що так, — погодилась я.

Садівник поглянув на галявину й прогалину в гаю, де долина спускалася до моря. Темні обриси дерев здавалися тонкими й невиразними.

— Добряче густішає, — проказав він.

— Так, — погодилась я.

— Добре, що такого не було вчора.

— Так.

Чоловік іще хвильку зачекав, а тоді торкнувся свого кашкета й попхав візка далі. Я рушила через галявини до гаю. На деревах туман перетворився на вологу і крапав на мою непокриту голову рідким дощем. Пригнічений Джеспер спинився коло моїх ніг, опустивши хвоста й висолопивши рожевого язика. Глевкий тягар цього дня зробив його млявим і неповоротким. Звідти, де я стояла, мені було чути похмурий і повільний рокіт хвиль, що розбивалися в бухтах під гаєм. Білий туман сунув повз мене до будинку, несучи запах вогкої солі та водоростей. Я торкнулася Джесперової шерсті. Вона була теж мокра. Озирнувшись на будинок, я не змогла розгледіти ні димарів, ні контурів стін, було видно лише розмиту пляму будівлі, вікна західного крила та діжки з квітами на терасі. Віконниці великої спальні в західному крилі були відчинені, біля вікна хтось стояв і дивився на галявину. Постать була темна й невиразна, і на мить я з острахом подумала, що то Максим. Потім постать поворухнулась, я побачила руку, що зачиняла віконниці, і впізнала місіс Денверз. Вона спостерігала за мною, доки я стояла біля дерев, купаючись у білій стіні туману. Вона бачила, як я повільно йшла від тераси до галявин. Можливо, підслуховувала мою розмову з Френком через спільну телефонну лінію у своїй кімнаті. Отже, їй могло бути відомо, що цієї ночі Максима зі мною не було. Вона могла чути мій голос, знати, що я плакала. Вона знала, яку роль я виконувала, стоячи поруч із Максимом у блакитній сукні біля підніжжя сходів упродовж довгих годин, і що він ні разу на мене не поглянув та не сказав мені жодного слова. Знала, бо в цьому полягав її задум. Це була її перемога, її та Ребекки.

Я згадала, якою бачила її минулого вечора, коли вона спостерігала за мною крізь відчинені двері західного крила, ту диявольську посмішку на її блідому, схожому на череп обличчі, і подумала, що вона була живою жінкою, такою ж істотою з плоті й крові, як я. Вона не була мертвою, як Ребекка. Я могла з нею поговорити, це до Ребекки мені було зась.

Підкорившись раптовому імпульсу, я пішла по галявині до будинку. Перетнула залу й піднялася головними сходами, звернула під аркаду на хорах, пройшла крізь двері, що вели до західного крила, і відтак — уздовж темного коридору до кімнати Ребекки. Крутнула ручку дверей і зайшла всередину.

Місіс Денверз стояла біля вікна, віконниці знову були відчинені.

— Місіс Денверз, — покликала я. — Місіс Денверз.