Розділ «18»

— Як думаєте, куди він подівся? — спитала я.

— Не знаю, — відказав Френк, — можливо, він пішов на прогулянку.

Він проказав це таким тоном, яким лікарі приватних клінік говорять із родичами, що прийшли поцікавитися станом пацієнта.

— Френку, я мушу його побачити, — мовила я. — Я маю пояснити йому, що вчора трапилося.

Френк не відповів. Я уявила собі його стривожене обличчя зі зморшками на лобі.

— Максим думає, що я зробила це умисно, — проказала я тремтячим, попри всі мої зусилля, голосом, і сльози, які засліпили мене минулої ночі, але так і не пролились, тепер, шістнадцять годин по тому, потекли по моїх щоках. — Максим думає, що це був жарт, жахливий, огидний жарт!

— Ні, — заперечив Френк. — Ні.

— Запевняю вас, так він і думає. Ви не бачили його погляду, а я бачила. Ви не стояли поруч із ним увесь вечір, спостерігаючи за його поведінкою, як я. Він не говорив зі мною, Френку. Він на мене навіть не глянув. Ми стояли поруч упродовж усього вечора й не перекинулись одне з одним жодним словом.

— Просто не випало можливості, — сказав Френк. — Стільки людей. Звісно, я все бачив, невже ви думаєте, що я погано знаю Максима? Слухайте…

— Я його не виню, — урвала я Френка. — Якщо він вважає, що я зіграла з ним ниций мерзенний жарт, він має право думати про мене, що хоче, і більше ніколи зі мною не розмовляти, ніколи зі мною не бачитись.

— Не кажіть такого. Ви не розумієте, що говорите. Дозвольте, я до вас заїду. Гадаю, мені вдасться все пояснити.

Яка мені користь із того, що він приїде, що ми посидимо з ним у ранковій вітальні? Френк мене заспокоюватиме. Добрий, тактовний Френк. Не потрібна мені нічия доброта. Надто пізно.

— Ні, — промовила я. — Я не хочу говорити про те саме знову й знову. Це сталося, і вже нічого не зміниш. Можливо, це й на краще. Адже я зрозуміла те, що мала усвідомити раніше, те, про що мала здогадатися, коли виходила за нього заміж.

— Про що ви кажете? — запитав Френк.

Його голос звучав різко, незвично. Чому його обходило те, що Максим мене не кохає? Чому він не хотів, щоб я знала правду?

— Про нього й Ребекку, — сказала я, і її ім’я прозвучало з моїх уст дивно й похмуро, немов якесь заборонене слово, воно більше не дарувало мені ні полегшення, ні задоволення, натомість я відчувала пекучий сором, неначе зізнавалася у скоєнні гріха.

На якусь мить Френк замовк. Я почула крізь слухавку, як він втягнув повітря.

— Про що ви? — повторив він, цього разу коротше й різкіше, ніж уперше. — Про що ви?

— Він мене не кохає, він кохає Ребекку, — проказала я. — Він ніколи її не забуде, він досі думає про неї і вдень, і вночі. Френку, він ніколи мене не кохав. Завжди була тільки Ребекка, Ребекка, Ребекка.

Я почула, що Френк здивовано скрикнув, але тоді мені було начхати, як сильно я його шокувала.