Розділ «18»

— Не бійтесь, — сказала місіс Денверз. — Я вас не штовхатиму. Не стоятиму поруч. Ви зможете стрибнути за власним бажанням. Який сенс лишатися в Мендерлеї? Ви нещасні. Містер де Вінтер вас не кохає. Заради чого вам жити? Чому б не стрибнути та не покінчити з цим назавжди? Так ви покладете своєму горю край.

Я бачила діжки з квітами на терасі та густі кущі блакитних гортензій. Бруківка виглядала сірою і гладенькою, а не зубчастою і кривою. Завдяки туману здавалося, що вона від мене далеко. Проте насправді це було не так, вікно було не настільки високо.

— Чому б вам не стрибнути? — шепотіла місіс Денверз. — Чому б не спробувати?

Туман зробився ще густіший, ніж раніше, і тераса переді мною зникла. Уже не було видно ні діжок із квітами, ні гладенької бруківки. Довкола не лишилося нічого, крім білого серпанку, що пахнув водоростями, — вогкого й прохолодного. Про реальність нагадувало лише підвіконня під моїми долонями та хватка місіс Денверз, яку я відчувала на своїй лівій руці. Якщо я стрибну, то не бачитиму каміння, що летітиме назустріч, — його сховає від мене туман. Біль буде гострий і різкий, як вона й казала. Від удару я зламаю шию. Це не так повільно, як тонути. І невдовзі все закінчиться. До того ж Максим мене не кохає. Максимові знову хочеться лишитися самому, зостатись із Ребеккою.

— Ну ж бо, — шепотіла місіс Денверз. — Ну ж бо, не бійтесь.

Я заплющила очі. Від того, що я дивилася вниз, на терасу, у мене паморочилося в голові, а від стискання краю підвіконня боліли пальці. Туман потрапляв мені в ніздрі й лишався на губах — смердючий і кислий. Я відчула брак повітря, немов під ковдрою, немов під наркозом. І почала забувати про свої нещастя й любов до Максима. Почала забувати про Ребекку. Скоро я більше ніколи про неї не думатиму…

Я розслабила руки й зітхнула, і в цю мить тишу, що вже стала частиною білого туману, несподівано порушив, розірвав навпіл вибух, від якого перед нами здригнулося вікно. У рамі забряжчало скло. Я розплющила очі. І витріщилася на місіс Денверз. За першим вибухом пролунав другий, затим — третій і четвертий. Звуки вибухів шарпали повітря, а невидимі птахи, зірвавшись із дерев довкола будинку, гомоніли луною їм у відповідь.

— Що це? — тупо спитала я. — Що сталося?

Місіс Денверз послабила свою хватку. Вона вдивлялася крізь вікно в туман.

— Ракети, — проказала вона. — Певно, у затоці сів на мілину корабель.

Ми прислухалися, разом намагаючись щось розгледіти крізь білу пелену. І згодом на терасі під нами почулися кроки.