Розділ «10»

— Твоє волосся? — перепитав він. — Якого милого ти про це питаєш? Звісно, подобається. А що з ним?

— О, та нічого. Просто поцікавилася.

— Яка ж ти кумедна!

Ми вийшли на галявину, від якої в протилежних напрямках розходилися дві стежини. Джеспер без вагань обрав ту, що вела праворуч.

— Не туди, — гукнув Максим, — до мене, старий!

Пес озирнувся на нас, зупинився, замахав хвостом, проте не повернувся.

— Чому його тягне в той бік? — запитала я.

— Мабуть, тому, що звик, — коротко відказав Максим. — Та стежка веде до невеличкої бухти, де ми колись тримали човен. До мене, Джеспере, до мене, старий!

Ми мовчки звернули ліворуч, і коли я незабаром озирнулась через плече, то побачила, що Джеспер пішов за нами.

— Ця стежка виведе нас до долини, про яку я тобі розповідав, і ти відчуєш, як пахнуть азалії. Не зважай на дощ, завдяки йому запах стане сильнішим.

Здавалося, він знову перебував у доброму гуморі, щасливий і веселий, Максим, якого я знала й кохала; він почав розповідати про Френка Кроулі та про те, який він чудовий хлопець, який він ретельний і надійний, який відданий Мендерлею.

«Так уже краще, — думала я, — тепер усе так, як тоді, в Італії», — я усміхалася Максимові, стискаючи його руку, відчуваючи полегшення, оскільки той дивний вираз напруження зійшов з його обличчя, і, доки я говорила «так», «справді?» та «просто чудово, милий!», мої думки повернулися до Беатріс, я міркувала про те, чому її присутність вибила Максима з рівноваги, що ж вона такого зробила; а ще замислилася над тим, що вона розповіла мені про його характер, як, за її словами, приблизно раз чи двічі на рік він втрачає самовладання.

Звісно, вона мала добре його знати; вона була його сестрою. Але я думала інакше; я уявляла собі Максима зовсім іншим. Я могла уявити його похмурим, упертим, можливо, дратівливим, але не розлюченим, як стверджувала вона, не ошалілим. Імовірно, вона перебільшила; люди частенько помиляються з приводу своїх рідних.

— Он там! — раптом вигукнув Максим. — Поглянь туди!

Ми зупинилися на схилі порослого деревами пагорба, попереду нас, звиваючись уздовж дзюркотливого струмка, стежка спускалася в долину.

Тут не було темних дерев, жодних заростей підліска, натомість по обидва боки вузької стежки росли азалії та рододендрони, не такі, як ті криваво-червоні велетні на алеї, а рожевувато-жовті, білі й золотаві, утілення краси й витонченості, їхні ніжні голівки схилялися під ласкавим літнім дощем.

Повітря сповнював їхній запах, духмяний і п’янкий, і мені здалося, ніби саме їхнє єство поєдналося із дзюркотливими водами струмка й стало одним цілим укупі з невпинним дощем та вологим густим мохом під нашими ногами. Тут не було чути інших звуків, окрім дзюрчання маленького струмка й тихого шелесту дощу. Коли Максим заговорив, його голос також прозвучав стишено, лагідно й глухо, немовби він не хотів порушити тишу.

— Ми називаємо її Щасливою долиною, — сказав він.

Ми стояли майже нерухомо, мовчки, дивлячись униз на чисті білі обличчя найближчих квітів, а тоді Максим нахилився, підібрав опалу пелюстку й простягнув її мені. Вона була розчавлена, зім’ята, а зібганий краєчок уже взявся коричневим, однак, потерши її об долоню, я відчула аромат, духмяний і міцний, шпаркий, мов запах живого куща, на якому вона виросла.

Потому заспівали птахи. Спершу чорний дрізд: його чистий і свіжий голос здійнявся над дзюркотливим струмком, а за мить почулася відповідь його товариша, який ховався позаду в гаю, і невдовзі застигле повітря завирувало піснею, що супроводжувала нас, доки ми спускалися в долину, й аромат білих пелюсток стелився нам услід. Це було настільки зворушливо, що здавалося, наче ми потрапили в якесь зачароване місце. Я й не уявляла, що тут буде так гарно.