Розділ «10»

Небо, тепер похмуре й захмарене, дуже відрізнялося від пообіднього, втім невпинний наполегливий дощ не здатний був порушити ніжного спокою долини; звуки дощу й потічка перепліталися між собою, а плавний спів чорного дрозда ринув вологим повітрям у гармонії з ними. Дорогою я торкалася вогких голівок азалій, які щільно росли одна біля одної вздовж стежки. З промоклих пелюсток мені на долоні падали дрібні краплини води. Земля під ногами також була встелена цими пелюстками, коричневими й просякнутими вологою, вони досі зберігали свій запах, до того ж повітря сповнювалося розкішнішим, древнішим ароматом, запахом глибокого моху й гіркого ґрунту, стебел папороті та покрученого, похованого в землі коріння дерев. Я тримала Максима за руку й мовчала. Щаслива долина мене зачарувала. Нарешті я опинилася в самому серці Мендерлея, Мендерлея, який я пізнаю та навчуся любити. Я забула про те, як уперше сюди їхала, забула чорну череду дерев, сліпучі, соковиті й пихаті рододендрони. А з ними й величезний будинок, безмовність лункої зали, тривожну тишу західного крила, укритого чохлами. Там я була незваною гостею, блукала кімнатами, які мене не знали, сиділа за столом і в кріслі, які мені не належали. Тут усе було інакше. Щаслива долина не знала зайд. Ми дісталися кінця стежки, і квіти утворили над нашими головами арку. Проходячи під ними, ми нахилилися, і щойно я знову випросталася, струшуючи дощові краплі з волосся, то побачила, що долина лишилася позаду, азалії й дерева відступили, і точнісінько так, як колись увечері, багато тижнів тому в Монте-Карло, це описував мені Максим, ми опинилися в маленькій вузькій бухті, під ногами — тверда біла галька, а віддалік на берег накочувалося море. Максим усміхнувся мені, спостерігаючи за моїм збентеженим обличчям.

— Вражає, правда ж? — промовив він. — Ніхто такого не очікує. Контраст настільки різкий, що майже ранить. — Він підняв із землі камінець і пожбурив його вздовж берега Джесперові. — Принеси, старий! — І Джеспер помчав на пошуки камінця, а його довгі чорні вуха затріпотіли під поривами вітру.

Чари розвіялись, закляття було зняте. Ми знову стали смертними, двома людьми, що бавилися на березі. Жбурляли камінці, підходили до краю води, пускали «жабок» і ловили плавник. Почався приплив, і хвилі плескалися об берег. Маленькі скелі накрило водою, на камінні омивалися морські водорості. Ми витягли з води велику дошку й винесли її на берег за лінію припливу. Максим, сміючись, розвернувся до мене, прибрав мені з очей волосся, і я відгорнула рукави макінтоша, укриті морськими бризками. А тоді ми озирнулися й помітили, що Джеспер зник. Ми погукали його, посвистіли, але він не з’явився. Я стривожено поглянула на вхід до бухти, де об скелі розбивалися хвилі.

— Ні, — сказав Максим, — ми б його побачили, він не міг упасти. Джеспере, дурню, де ти? Джеспере! Джеспере!

— Може, він повернувся до Щасливої долини? — припустила я.

— Ще хвилину тому він був біля тієї скелі, нюхав мертву чайку, — сказав Максим.

Віддалік, за скелями праворуч від берега, я почула короткий різкий гавкіт.

— Ти чув? — запитала я. — Він переліз туди.

Я почала здиратися слизькими скелями.

— Повернись, — різко сказав Максим, — нам туди не треба. Нехай цей дурний пес подбає про себе сам.

Я завагалася й поглянула зі скелі вниз.

— Може, він упав, — промовила я. — Бідося. Дозволь, я по нього сходжу.

Джеспер загавкав знову, цього разу далі.

— Ой, слухай, я мушу його забрати. Тут же доволі безпечно, чи не так? Його ж не відріже від нас припливом?

— З ним усе гаразд, — роздратовано вигукнув Максим, — чому б тобі його не облишити? Він сам знає дорогу назад.

Я вдала, що не почула, і почала перелазити через скелі до Джеспера. Великі зазубрені валуни затуляли огляд, і я зісковзувала та заточувалася на мокрому камінні, усіма силами намагаючись перебратися до собаки. З боку Максима залишити Джеспера самого було безсердечно, думала я, і це ніяк не вкладалося в моїй голові. До того ж насувався приплив. Я дісталася великого валуна, який затуляв краєвид, і зазирнула за нього. На свій подив, я побачила перед собою ще одну бухту, схожу на ту, яку я покинула, проте ширшу та округлішу. Задля безпеки бухту перетинав невеличкий кам’яний хвилеріз, а за ним утворювалася крихітна природна гавань. Там стояв на якорі буй, але не було човна. Берег укривала біла галька, така ж, як у бухті позаду, хіба що він був крутіший і раптово обривався в море. Гай підступав просто до сплетінь водоростей, вказуючи на лінію припливу, ледь не здираючись на самі скелі, а на його межі розташувалась продовгувата низенька будівля, напівхатина, напівелінг, побудована з того ж каменю, що й хвилеріз.

На березі був чоловік, мабуть, рибалка — у високих чоботях і зюйдвестці; Джеспер гавкав на нього, бігаючи довкола, кидаючись на його чоботи. Чоловік не звертав на собаку уваги; він нахилявся й рився в гальці.

— Джеспере, — гукнула я, — Джеспере, до мене!

Пес підняв голову, помахав хвостом, але не послухався. Він продовжував докучати самотній постаті на березі.

Я озирнулась через плече. Максима досі ніде не було видно. Я злізла по скелях на берег. Під моїми ногами захрустіла галька, і, зачувши звук, чоловік підвів погляд. Тоді я й побачила маленькі щілини очей дурника та червоний вологий рот. Він усміхнувся до мене, показавши беззубі ясна.