Розділ «10»

— Добридень! — проказав він. — От негода, еге ж?

— Добрий день! — відповіла я. — Так. Боюсь, погода видалася не надто добра.

Він із цікавістю спостерігав за мною й увесь час усміхався.

— Шукаю мушлі, — мовив. — Нема тут мушель. Від самого ранку шукаю.

— Ой, — відказала я, — прикро, що вам не вдалося нічого знайти.

— Ще б пак! Нема тут мушель.

— Ходімо, Джеспере! — гукнула я. — Вже пізно. Ходімо, старий!

Але Джеспер знавіснів. Імовірно, на нього так вплинули вітер і море, оскільки, дурнувато гавкаючи, він відбіг від мене подалі й почав безцільно гасати берегом. Я зрозуміла, що він нізащо за мною не піде, але в мене не було повідка. Я розвернулася до чоловіка, який знову нахилився, щоб продовжити свої марні пошуки.

— У вас немає мотузка? — запитала я.

— Га?

— У вас немає мотузка?

— Нема тут мушель, — похитавши головою, сказав він. — Від самого ранку шукаю.

Він кивнув мені й витер свої блідо-блакитні сльозливі очі.

— Мені треба щось замість повідка, — мовила я. — Він за мною не йде.

— Га? — перепитав він і подарував мені свою нещасну недоумкувату усмішку.

— Гаразд, неважливо.

Чолов’яга невпевнено на мене поглянув, а тоді нахилився вперед і ткнув мене в груди.

— Я знаю цього собаку. Він з будинку.

— Так, — відказала я. — І тепер я хочу, щоб він повернувся туди зі мною.

— Він не вашенський.