Розділ «10»

Я почула, що двері відчиняються, ще до того, як він устиг відповісти, й опустилася на підбори, зробивши вигляд, що намагаюся дістати колоду, аби кинути її у вогонь, — Фріс, а за ним і Роберт, увійшли до кімнати, й почався ритуал чаювання.

Повторилася та сама вистава, що й удень: поставили стіл, накрили білосніжною скатертиною, принесли пироги й коржі, срібний чайник із гарячою водою поставили на маленький пальник, а в цей час Джеспер, вимахуючи хвостом і відстовбурчивши вуха в передчутті, стежив за моїм обличчям. Мусило минути п’ять хвилин, доки нас лишили наодинці, і коли я поглянула на Максима, то побачила, що втомлений, розгублений вираз зник з його обличчя, натомість знову повернувся рум’янець, і він потягнувся по сандвіч.

— Проблема в усій тій купі людей за ланчем. Бідолашна Беатріс завжди мене дістає. В дитинстві ми постійно гризлися як собаки. Проте, благослови її, Боже, як же сильно я її люблю! Яка розрада, що вони живуть не надто близько! І це нагадує мені про те, що якось нам доведеться з’їздити й побачитися з бабусею. Налий мені чаю, мила, і пробач, що я поводився з тобою, як ведмідь.

Усе минуло. Епізод закінчився. Ми більше не мали про це згадувати. Він усміхнувся мені над чашкою з чаєм і простягнув руку по газету на бильці свого крісла. Усмішка — ось моя винагорода. Неначе погладив Джеспера по голові. Добрий песик, лягай, не турбуй мене більше. Я знову стала Джеспером. Знову повернулася туди, де була раніше. Я взяла шматок коржа й розділила його між двома собаками. Самій мені його не хотілося, я не була голодна. Тепер я почувалася виснаженою, дуже стомленою, знудженою та змученою. Я поглянула на Максима, але він читав газету, перегортав сторінки. Розламуючи коржа, я вимастила руку маслом, тож потяглася до кишені по хустинку. Дістала крихітний клаптик обшитої мереживом тканини. Однак, поглянувши на неї, насупилась: це був чужий носовичок. Я пригадала, як Фріс підняв його з кам’яної підлоги в залі. Певно, хустинка випала з кишені макінтоша. Я розгорнула її на долоні. Вона виявилась брудною; до неї прилипли маленькі ворсинки. Вочевидь, вона пробула в кишені макінтоша досить довго. У кутку була монограма. Висока похила «Р», що перепліталася з «де В». «Р» нависала над рештою літер, її хвіст спускався батистом із мереживного краєчка. Це була всього лише хустинка, шматочок тканини. Згорнутий у кульку, покладений до кишені й забутий.

Певно, я була перша, хто одягнув цей макінтош відтоді, коли востаннє скористалися хусточкою. Та, котра носила цей плащ, була висока, струнка, ширша за мене в плечах, з огляду на те, що на мене він був завеликий і задовгий, а рукави сягали нижче зап’ястків. Плащу бракувало кількох ґудзиків. Вона не переймалася тим, щоб їх пришити. Одягала його на плечі, мов накидку, або носила не застібаючи, глибоко запхнувши руки в кишені.

На хустинці лишилася рожева пляма. Слід помади. Вона витерла нею свої уста, а тоді згорнула в кульку й залишила в кишені. Я витерла хустинкою пальці й, доки це робила, зауважила, що на ній досі зберігся легкий запах. Запах, який я впізнала, запах, який був мені знайомий. Я заплющила очі й спробувала пригадати. Це було щось невловиме, щось тьмяне й духмяне, чия назва ніяк не спадала мені на думку. Я відчувала цей запах раніше, точно його торкалася, навіть сьогодні вдень.

І раптом я зрозуміла, що зникомий аромат хустинки — не що інше, як запах зім’ятих пелюсток азалій у Щасливій долині.