Розділ «10»

— Невже схоже, що я лишив би собаку там, де йому загрожував би приплив? — запитав Максим. — Я ж казав тобі не лізти на ті скелі, а тепер ти бурчиш, що стомилася.

— Я не бурчу, — заперечила я. — З таким темпом будь-хто стомиться, тут і залізні ноги не витримають. Коли я йшла по Джеспера, то думала, що ти підеш за мною, а не стоятимеш як укопаний.

— Навіщо мені виснажувати себе, гасаючи за цим клятим псом?

— Гасати за Джеспером було не набагато виснажливіше, ніж бігати берегом за плавником. Ти так кажеш лише тому, що в тебе немає інших виправдань.

— Дитя моє, навіщо мені виправдовуватися?

— О, та звідки мені знати?! — втомлено промовила я. — Припинімо це.

— І не збираюся. Це ти почала. Що ти мала на увазі, коли сказала, що я намагаюся знайти собі виправдання? Виправдання за що?

— Вочевидь, за те, що не поліз зі мною через скелі, — сказала я.

— Ну й чому ж, ти думаєш, я не схотів лізти на іншу частину берега?

— О, Максиме, звідки мені знати? Я не вмію читати думки. Я знаю лише те, що ти не схотів, ось і все. Це було видно з виразу твого обличчя.

— Що було видно з мого виразу обличчя?

— Я тобі вже сказала. Я бачила, що ти не хотів іти. О, та давай уже покладемо цьому край. Ця тема мені вже в печінках сидить.

— Усі жінки так кажуть, коли в них закінчуються аргументи. Гаразд, я не хотів іти на іншу частину берега. Ти рада? Я ніколи й близько не підходжу до того клятого місця й тієї триклятої хатини. І якби ти пам’ятала те саме, що і я, ти б також не схотіла ні йти туди, ні говорити про це місце, ні навіть думати про нього. Ось і все. Перетравлюй, як тобі так хочеться, сподіваюсь, лишишся вдоволеною.

Він зблід, а його погляд став напруженим, похмурим і розгубленим, як тоді, коли я зустріла його вперше. Я простягнула руку, торкнулася його долоні й міцно її стиснула.

— Прошу тебе, Максиме, я тебе прошу, — заблагала я.

— Що таке? — грубо запитав він.

— Я не хочу бачити тебе таким. Мені так боляче. Прошу тебе, Максиме. Забудьмо про все, що ми казали. Це пустопорожня суперечка. Вибач мені, милий. Вибач. Прошу, нехай усе знову буде добре.

— Треба було лишатися в Італії. Нам узагалі не варто було приїжджати до Мендерлея. О Боже, яким же я був дурнем, що повернувся!

Він нетерпляче посунув поміж дерев, крокуючи навіть швидше, ніж доти, і, аби встигати за ним, мені доводилося бігти, затамувавши дихання, зі слізьми, що підступали мені до очей, і бідним Джеспером, якого я тягнула на мотузку за собою.

Врешті-решт ми дісталися кінця стежки, і я побачила ту другу, що відходила ліворуч, до Щасливої долини. Ми здерлися нагору тим шляхом, яким Джеспер хотів піти ще вдень. Тепер я зрозуміла, чому він туди звернув. Ця стежка вела на ту частину берега, яку він знав краще, а також — до хатини. Він звик так робити здавна.