Розділ «10»

Він рвучко розвернувся на підборах і посунув у бік гаю.

— А ми не лізтимемо назад через скелі? — запитала я.

— Який сенс? Ми ж уже тут, — коротко відказав Максим.

Ми оминули хатину й рушили стежкою через гай.

— Пробач, що я так довго. Це все Джеспер, — мовила я, — він ніяк не припиняв гавкати на чоловіка. Хто це був?

— Просто Бен, — відповів Максим. — Він — безвинний бідолаха. Його батько був одним із лісників. Вони живуть неподалік від ферми. Де ти взяла цей шматок мотузки?

— Знайшла в хатині на березі, — пояснила я.

— Двері були відчинені? — поцікавився він.

— Так, я штовхнула, і вони відчинилися. А мотузку знайшла в тій другій кімнаті, там, де вітрила й невеличкий човен.

— О, — коротко сказав Максим. — Зрозуміло, — і за секунду-дві додав: — Ця хатина має бути замкнена, двері не мали би бути відчинені.

Я нічого йому не відповіла; мене це не стосувалось.

— Це Бен сказав тобі, що двері відчинені?

— Ні, — заперечила я, — схоже, він узагалі нічого не зрозумів із того, що я його запитувала.

— Він прикидається дурнішим, ніж є насправді, — мовив Максим. — Бен здатний говорити досить притомно, якщо захоче. Мабуть, він уже десятки разів бував у тій хатині й просто не хотів, аби ти про це дізналась.

— Не думаю, — відповіла я, — усередині вона виглядає закинутою, наче її й не торкались. Всюди пилюка й жодних слідів. Там страшенно волого. Боюся, всі ті книжки зіпсуються, і стільці, й диван. До того ж там живуть щури. Подекуди вони погризли оббивку.

Максим промовчав. Ми рухались надзвичайно швидко, а підйом від берега виявився крутим. Це місце було геть не схоже на Щасливу долину. Дерева тут були темними й росли густо, уздовж стежки не було посаджено азалій. Важкі краплі дощу падали з грубих гілок. Розбивалися об мій комір, і вода стікала мені по шиї. Я тремтіла; це було неприємно, немовби хтось торкався тебе холодним пальцем. Після незвичного здирання скелями в мене боліли ноги. А виснажений дикою біганиною Джеспер, висолопивши язика, волочився позаду.

— Ну ж бо, Джеспере, заради Бога! — гукнув Максим. — Змусь його прискоритися, напни цей мотузок чи що, невже так складно? Беатріс мала рацію. Цей пес занадто розжирів.

— Ти сам винен, — сказала я, — ти надто швидко йдеш. Ми не встигаємо за тобою.

— Якби ти мене послухала, замість того, щоб знавісніло пхатися через ті скелі, ми б уже були вдома, — відповів він. — Джеспер прекрасно знає дорогу. Ніяк не можу зрозуміти, навіщо ти захотіла за ним іти.

— Бо подумала, що він, можливо, упав, і перелякалася через приплив, — пояснила я.