Розділ «7.2. ОСОБЛИВОСТІ ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТУ ТА ЦЕРКОВНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ КАТОЛИЦИЗМУ»

Римо-Католицька Церква в Україні

Вперше римо-католицькі єпископи відвідали Київ вже у X ст. (надалі у римських джерелах зафіксовано 12обопільних посольств). УXII ст. зустрічаємо парафії й, вірогідно, чернечі місії у Києві і Новгороді, що обслуговували переважно купців і ремісників із Західної Європи, які часто відвідували Русь або постійно мешкали в країні. Церковну юрисдикцію над ними мав любачівський єпископ (Польща). Перше самостійне єпископство в Україні виникло на початку XIV ст. Єпископство охоплювало територію Східної і Південної України, включаючи узбережжя Чорного мори і частину сучасних Бєларусі й Росії. Римо-католицьких єпископів до 1321 р. називали єпископами Русі, з 1638 р. — єпископами Київськими і Чернігівськими, з 1789 р. — єпископами Житомирськими і Луцькими.

У 1009 р. була заснована Трансільванська єпархія (дієцезія), одна з семи дієцезій Католицької Церкви Угорщини, що охоплювала територію сучасного українського Закарпаття аж до початку XIV ст. 31346 р., коли Закарпаття стало частиною Егерської діє цезії—складової частини Римо-Католицької Церкви Угорщини, розпочалося будівництво багатьох костелів не лише у містах, а й у селах. У XIV ст. вже було понад 50 храмів та декілька монастирів, зокрема першими у м. Берегове заснували свій монастир тамплієри. Згодом—домініканці і францисканці.

У 1359 р. була заснована перша римо-католицька дієцезія у Львові. У1375 р. Папа Григорій XI остаточно заснував католицьку митрополію й архідієцезію в Галичі, а в 1412 р. вона була перенесена з Галича до Львова. Створюються єпископства в Луцьку (1412 р.), Холмі (1417 р.), Володимирі-Волинському (1428 р.) і в Кам’янці-Подільському (1440 р.). На початку XV ст. Римо-католицька митрополія в Україні була сформована. У цей час у Львові налічувалося 9 католицьких костьолів (для порівняння: православних церков було 13). Зміцненню позицій Римо-Католицької Церкви в Україні сприяла її політична залежність від Польського королівства після розпаду Київської Русі і татаро-монгольської навали, колонізація цих земель католиками — шляхтою, польськими та німецькими міщанами.

У XVI—XVII ст. на західноукраїнських землях католицизм поступово витискував православ’я з політичного, економічного та релігійного життя. Деяке зміцнення позиції православ’я внаслідок визвольних змагань українського народу було знівельоване масовим наступом католицизму наприкінці XVII — початку XVIII ст. Масове покатоличення, часто насильницьке, було здійснене польським урядом після завершення Руїни на тих землях Правобережної України, що ще залишалися під його владою. Особливо активно римсько-католицькі осередки обсаджувалися на Волині та Поділлі. Крім Галицької митрополії, Римо-католицька Церква мала на Правобережжі три єпархії: Луцьку, Київську та Кам’янець-Подільську. Тут діяло приблизно 20 чернечих орденів.

Після поділів Польської держави наприкінці XVIII ст. поширення католицизму на схід було зупинено. Число католиків латинського обряду на теренах, що відійшли до Росії, становило близько 430 тис. (Київська єпархія - 27 459 в 1777 p.; Луцька – близько 300 тис. в 1772 р.; Кам’янець-Подільська - близько 100 тис. в 1773 р.). Кількість парафій в ті самі роки в Луцькій і Кам’янець-Подільській єпархіях становила відповідно 258 і 85.

Під владою Російської імперії Римо-Католицька Церква зазнавала значних утисків. її підпорядкували контрольованій Сенатом Римо-Католицькій духовній Колегії. В1831 р. почалась планомірна ліквідація всіх католицьких монастирів: тільки протягом наступного року їх було закрито 202, в січні ж 1898 р. в Україні залишався лише один. Католицьким парафіям заборонялось також утримувати церковно-парафіальні школи і доброчинні заклади. У червні 1866 р. була ліквідована Кам’янець-Подільська єпархія, в 101 парафіях якої налічувалось 217,7 тис. вірних. її включили до складу Луцько-Житомирської єпархії.

Фактично, оди н житомирський єпископ керував справами трьох діє цезій на території Волинської, Подільської і Київської губерній. Тугу 1909 р. проживало 802 тис. католиків. За станом на 1916 p., там було 257 парафій, а душ пастирське служіння виконували 349священиків. У Житомирі працювала єдина для трьох правобережних губерній католицька семінарія, на початку XX ст. тут навчалося 60 семінаристів. У радянський час семінарія була перенесена до Польщі.

Надії на покращення становища Римо-Католицької Церкви в Україні з’явилися в 1917 p., коли владав Києві перейшла до рук Центральної Ради і наша країна на короткий час здобула незалежність. П ро голосивши релігійну свободу, демократична влада скасувала дискримінаційні акти царизму щодо неправославних віросповідань. Натомість Папа Римський Бенедикт XV визнав Українську Державу.

За Радянської влади Католицька Церква відносно спокійно існувала лише у 1920-і pp. На землях Радянської України діяли Кам’янецька і Житомирська дієцезії. Першу було відновлено у 1918 р. Кам’янецьку діє цезію репрезентували 113 костьолів, 42 священики. Другу було створено 1926 р. через те, що радянсько-польський корт дон розділив Луцько-Житомирськудієцезію на дві частини. До середини 1920-х Г-Оків тут налічувалося 107 діючих костьолів, 68 священиків. За офіційними даними, в Україні в цілому налічувалося 332 римо-католицькі громади та 118 265 віруючих. Насправді, число тих, хто відвідував католицькі храми, дорівнювало 700тис.

Наприкінці 1920-х рр. комуністичний режим прийняв рішення про ліквідацію Римо-Католицької Церкви. Спеціальною постановою Політбюро ЦК КП(б)У Римо-Католицька Церква була оголошена "класовим ворогом". Для виправдання антикатолицького терору в Україні репресивними органами було сфабриковано кілька гучних судових процесів. У1934 р. у Луцько-Житомирській дієцезії залишилося лише 18 священиків, але й ті в наступні роки були заслані або померли. У1938 р. влада закрила останню католицьку церкву дієцезії — костьол св. Олександра в Києві. Відібрані храми або безжально руйнували, або використовували для різних потреб — від клубів до складських приміщень. Такі пам’ятки архітектури, як кафедральний собору Кам’янці-Подільському, Домініканський костел у Львові взагалі перетворили на музеї атеїзму. Позбавлена ієрархії, без храмів, втративши священиків і найбільш активних мирян Католицька Церква продовжувала існувати в підпіллі.

У західних областях України, приєднаних до Радянської України після вересня 1939 р., репресії проти Католицької Церкви охопили Галичину і Волинь, а трохи згодом — Буковину. Радянська держава закрила всі релігійні навчальні заклади, припинила видання релігійних книг і журналів, заборонила викладання релігії в школах. Столицю Львівської архідієцезії було перенесенов Любачів (Польща) одночасно з вимушеним від’їздом у 1946 р. до Польщі архієпископа і великої кількості духівництва, ченців і черниць. Протягом одного тільки 1945 р. кількість Римо-Католицьких громад в цьому регіоні зменшилась з 1099 до 227, священиків—з 754до 135.

Після другої хвилі репресій (1948—1953 рр.) кількість Римо-Католицьких священиків в Україні зменшилася з 50 до 25. У1947 р. залишилося лише 3 діючі храми—кафедра, костел св. Антонія і костел св. Марії Магдалини (закритий у 1962 р.). Багато священиків пішли в підпілля. Вони працювали на державних підприємствах, а у вільний час здійснювали душ пастирську роботу під загрозою постійних переслідувань.

На 1988 р. діяло близько 90 храмів і каплиць: 12 у Львівській архієпархії, 1— у Луцькій, 15-у Кам’янець-Подільській, 8-у Житомирській єпархії, 43 — в апостольській адміністратурі Закарпаття. В них служили43 священики і 51 підпільна сестра-черниця — адже чернечі ордени в СРСР легально не існували.