РОЗДІЛ 6. ВИНИКНЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

Але чим більше часу проходило від мученицької смерті Ісуса, чим далі відкладалося його Друге Пришестя, тим необхіднішою ставала для нової о вчення потреба в поширенні й організаційному оформленні. Основний напрямок становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І.С. Свенцицька влучно охарактеризувала так: "Від громади до Церкви". У цьому процесі виділяється кілька етапів.

I етап—етап заснування Церкви Ісусом

II етап (30—313 р. н.е.) — етап створення єпископальної Церкви

III етап в організаційному поширенні християнства

Етап Вселенських соборів (325—1054), тобто зібрань представників від усіх Християнських Церков. Найбільш відомі сім перших соборів, чиї рішення визнають усі християни. Головний зміст цього етапу—уніфікація , надання єдності християнському віровченню й обряду. Християнська Церква, що досягла достатнього ступеня централізації, мала погребу в єдиному вченні. На деякі принципові моменти християнського вчення в перші століття нашої ери в різних християнських об’єднаннях існували часом протилежні точки зору. Скажемо, олександрійський священик Арій відкидав божественність Ісуса Христа, стверджуючи, що Він — лише вище Творіння Бога. Константинопольський єпископ Несторій, який намагався пояснити питання про поєднання в Ісусі Христі Божественної і людської природи і їх взаємозв’язок, навчав, що Діва Марія народила просту людину Христа, тому Христос уявлявся простою людиною, що тільки носить у собі Божество. Деякі священнослужителі віддавали перевагу Божественні й природі над людською і уявляли Ісуса Христа тільки Богом. Звідси це вчення називається монофізитством, а люди, які його дотримувалися, — монофізитами, тобто такими, що визнавали в Ісусі Христі тільки одну — Божественну природу. На вченні монофізитів заснована догматика Вірменської, Коптської й Ефіопської Церков. Після випрацювання єдиних положень християнського віровчення ці та інші вчення й течії, що відхилялися від офіційної точки зору, стали вважатися єресями. Незважаючи нате, що люди, які сповідали єретичні погляди, постійно переслідувалися пануючою Церквою, єресі супроводжують усю історію християнства аж до наших днів.

Най значнішими віхами процесу уніфікації стали:

• Прийняття Нікео-Константинопольського (Нікео-Царгородського) Символу віри, що складався з 12 пунктів, (відбулося на соборах у Нікеї в 325 р. і в Константинополі у 381 р.) і наступного схвалення семи основних християнських таїнств.

• Укладання канону Нового Заповіту, визначення складу його книг, остаточне редагування яких затяглося до VII ст.

Відповідно до канону Новий Заповіт складається з 27 книг, розділених на чотири структурні частини:

— по-перше, 4 Євангелія (грецьк. блага звістка) — від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, два з яких приписуються безпосередньо учням Ісуса;

— по-друге, Діяння святих апостолів, автором яких виступає євангеліст Лука, учень апостола Павла;

— по-третє, Послання апостолів до різних християнських громад, розсіяним по неосяжних просторах Римської імперії, числом 21, більшість з яких (14) належить апостолу Павлу;

— по-четверте, Апокаліпсис, тобто "Одкровення Іоанна Богослова".

Існували, однак, й інші незліченні тексти — Євангелія, Діяння, Послання й Одкровення, приписувані легендарним і реальним постатям ранньохристиянської історії. Спочатку сприйняті народною вірою, вони були потім відкинуті як "апокрифи", тобто недостовірні, "сховані під неістинними іменами твори".

У IV ст. н.е. обидва Заповіти переклав латиною блаженний Єронім. Цей переклад, що послужив основою для подальшої роботи, одержав назву "Вульгати". Переклад Біблії на слов’янські мови належить до IX ст. На сьогоднішній день Біблію вже перекладено практично на всі відомі мови народів земної кулі (понад 2100). З моменту винаходу друкарства в XV ст. вона вийшла рекордним накладом — більше 4 млрд. примірників. Перше друковане видання церковнослов’янської Біблії — т. зв. "Острозька Біблія" (1581). Літературні переклади Біблії українською мовою почали здійснювати з XIX ст. Проте значного поширення набув переклад І. Огієнка (використаний і в нашому виданні), здійснений протягом 1921—1940 рр., але видрукуваний Об’єднаним Біблійним Товариством лише на початку 1960-х рр. У 1963 р., під час II Ватиканського собору було затверджено інший переклад Біблії, зроблений представниками чернечого ордену Василівн І. Хомеиком, І. Костецьким, В. Бабкою. Однак, і зараз більш ніж півмільярда землян розмовляють мовами, на які ніхто ще не спромігся перекласти Священне Писання. Відтак, перекладацька робота щодо Біблії триватиме ще не одне десятиліття.

На закінчення слід відзначити основні причини масового і швидкого поширення християнства.

По-перше, це — ідея християнського універсалізму: "нема ані Гсллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос" (Кол. 3:11). Це була ідея повної рівності перед Богом, яка означала, що моральне самовдосконалення відкрите для всіх людей — різних національностей, різного кольору шкіри, різного майнового і соціального стану, і не має тимчасових меж, відкрите для будь-якої людини протягом усього її життя.

По-друге, поширенню християнства сприяла відсутність детально розробленої догматики віровчення і єдиної організації, тому що це залучало до нової релігії людей, які сповідали до того найрізноманітніші вірування.