Розділ II. СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ХРИСТИЯНСТВО

Незважаючи на те, що в цей час у Польщі вже активно діяли єзуїти в боротьбі з протестантами, протестанти сконсолідувалися з православними та частиною поміркованих католиків, утворивши так звану Варшавську конфедерацію на конвокаційному сеймі 1573 р. Варшавська конфедерація відіграла активну роль у захисті релігійних свобод у Речі Посполитій, її учасники зобов'язалися бути взаємно толерантними, зберігати цю толерантність у наступних поколіннях, бути солідарними в боротьбі за свободу віри при будь-якому урядові, який переслідував би будь-яку конфесію. Католицькі біскупи не підписалися під статтями Варшавської конфедерації, заявивши, що Варшавська конфедерація "ображає велич Бога, руйнує основи польської державності, оскільки проголошує свободу всім іновірцям, магометанам, іудеям, протестантам та іншим схизматикам".

Постанови Варшавської конфедерації стали об'єктом гострої боротьби на сеймиках різних земель і воєводств. Католики-фанатики вбачали у Варшавській конфедерації "індульгенцію для поширення схизми, сект, розпусти". Варшавська конфедерація 1573 р. — важливий акт захисту прав не тільки протестантів, а й православних, які впродовж усього існування Польщі посилалися на Варшавську конфедерацію й королівську присягу 1573 р. в боротьбі за свободу православної церкви в Україні.

Релігійна боротьба розгорілася за королівства Стефана Баторія (1575—1586). Стефан Баторій, сповідуючи кальвінізм, став кандидатом на польський трон від дисидентів, але згодом перейшов на католицьку віру і зарекомендував себе як ревнивий опікун католицтва. Він схилявся до абсолютистської влади, до якої було прихильне й польське католицьке духовенство, насамперед єзуїти. Абсолютистська королівська влада відповідала єдності католицької віри і держави, в якій церква організована на засадах абсолютизму, тобто необмеженої влади папи. Однак політичні міркування примушували Баторія бути розсудливим і обережним у проведенні релігійної політики, враховуючи багатоконфесійність у тогочасній Польщі. Спираючись на католицьку церкву, він намагався ослабити інші віровизнання, проте робив це не державно-законодавчими актами, щоб не викликати опору з боку дисидентів і православних.

Особливо обережною була церковна політика Баторія у зв'язку з введенням у 1582 р. буллою папи Григорія XIII нового Григоріанського календаря. Новий стиль зобов'язував усі землі й області Речі Посполитої. Серед православних виникло незадоволення з причини нав'язування їм змін церковного календаря з Риму, почалася боротьба проти насильницького запровадження святкування свят за новим стилем. Стефан Баторій відмінив своє розпорядження про необхідність прийняття нового стилю православною церквою. Він видав ряд грамот (1584, 1585, 1586), в яких стверджував, що новий календар прийнято "для порядку і справ Речі Посполитої", що не було наміру цим порушувати "грецькі обряди й свята", що "єсть і далі має бути вільно кожному набожества й віри своєї уживати, свята святити й обходити". Грамота закінчується наказом зберігати "спокій і згоду між різними у вірі й набоженстві". У цих грамотах Баторій запевняв православних, що він не має наміру робити православним будь-які утиски, обмежувати їхню релігію, ігнорувати їхні обряди, богослужіння, зменшувати їхні права та вольності.

Баторій заборонив католикам чинити перешкоди православним у святкуванні ними свят за старим календарем "ведлуг давнього звичаю і закону їх". Католицькі біскупи на соборі в Петрокові 1577 р. осудили знову Варшавську конфедерацію як "противну законам Божим, канонам церковним, загальним законам і самому розуму" та позбавили благословення й проклинали тих, хто співчуває тим "загибель-ним постановам". Вони просили короля вжити необхідних заходів, щоб Варшавська конфедерація 1573 р. не принесла нещастя Речі Посполитій і католицькій церкві. Проте Стефан Баторій не наважувався скасувати цього акту захисту прав дисидентів і всіх некатоликів, він не слухав фанатичних порад, просьб і погроз, хоча сам був ревним католиком.

Після смерті короля Стефана Баторія в 1586 р. в період так званого безкоролів'я (1586—1587 рр.) знову розпочалася боротьба за збереження законів про релігійну свободу в Польщі. Утворюється ряд воєводських конфедерацій з метою підтвердження Варшавської конфедерації 1573 р.: щоб усі

"спокійно хвалили Бога", щоб було збережено всі гарантії для віри всіх іновірних у польській державі. Це загострювало боротьбу між католицькою ієрархією і прихильниками релігійної свободи. Папа Сикст V закликав католицьку ієрархію в Польщі докласти всіх зусиль, щоб скасувати Варшавську конфедерацію 1573 р. як ненависну для католицької церкви та виключити її з тексту присяги новообраного короля. Однак релігійну свободу дисиденти й православні відстояли, хоча їм довелося погодитися на прийняття кандидата на королівський трон від партії католиків — шведського королевича Сигизмунда, тісно пов'язаного з орденом єзуїтів. Його обрання не віщувало нічого доброго для дисидентів і православних.

Правовий стан православної церкви в перші роки правління Сигизмунда III можна вважати задовільним. У своїх грамотах Сигизмунд III гарантував православній церкві всі її права й привілеї. Так, у грамотах, виданих після скарги митрополита Онисифора в 1589 р. і на ім'я митрополита Рагози в 1592 р., заборонялося світським чиновникам втручатися у справи управління церковними маєтками,захоплювати їх і присвоювати майно православної церкви. Заборонялося світським особам і представникам католицької церкви втручатися у "духовні справи грецької віри" (у духовні суди в королівських і приватних маєтках, у шлюбні справи), які належали до компетенції православного митрополита та єпископів.

Отже, правовий стан православної церкви в Україні від поділу Київської митрополії в 1458 р. до Берестейської унії 1596 р. не був негативним. Однак було б помилкою лише за формальними правовими актами судити про фактичний стан і життя української православної церкви. Практика життя часто розходилася з правовими нормами, що можна простежити і за актами повторного видання королівських грамот та привілеїв в оборону й підтвердження прав церкви, порушуваних урядами, окремими особами і навіть королями. Між становищем православної церкви де-юре і її практичним становищем була велика різниця.

Патрональне право "подавання хлібів духовних і столиць духовних": деморалізація і дезорганізація православної церкви.

Великі князі Литовські, а згодом польські королі присвоїли собі "право подавання", тобто роздавання церковних посад, Кандидати на єпископів (владик, князів церкви) та архімандритів (володарів монастирів) за гроші отримували від князів і королів "подання" на ці посади. Хто більше платив за "чолобиття" або більше чимось прислужився королю, той і одержував вищу церковну посаду та високий духовний титул. Посади єпископів і архімандритів посідали люди, котрі не тільки не мали духовного покликання, а навіть нехтували традиційним церковним висвяченням. Прибираючи до своїх загребущих рук церковні й монастирські маєтки, вони неймовірно збагачувалися.

Деградація вищої церковної ієрархії зумовлювалася не лише узурпацією світськими людьми, передусім шляхтою, вищих церковних становищ, купівлею й продажем єпископств і архімандритств, а й аморальним життям більшості владик-єпископів та архімандритів, грубим порушенням ними церковних канонів та архієрейських традицій, цілковитим нехтуванням пастирськими обов'язками. Таке хаотичне становище західноруської церкви мало неминуче закінчитися великим і небезпечним струсом. Православна церква втрачала свій святий авторитет в очах сучасників, і вони переходили до чужої віри й сект.

Деградація церковного життя позначилася на національному й культурному житті в Україні, оскільки в цей час православна церква була єдиним виразником української культури. Впливові й освічені люди в Україні, котрі тверезо оцінювали стан православної церкви, наслідки її деградації в умовах наступу латинсько-польської культури, почали схилятися до думки про унію, розуміючи її як формальне підпорядкування української церкви Римському первосвященику. Вони сподівалися, що в такий спосіб зможуть дисциплінувати церковну ієрархію та відновити канонічний устрій.

XVI ст. стало періодом найбільшого розладу й занепаду православної церкви, що за своїми канонічно-моральними наслідками було набагато більшим лихом, ніж татарська навала. Без урахування факторів, які визначали внутрішній стан православної церкви впродовж усього XVI ст., особливо У Другій половині, не можна об'єктивно оцінити — не перебільшуючи і не применшуючи — ролі польського короля, шляхти та єзуїтів у Берестейській унії. Бо саме в руках польсько-литовських володарів була одна небезпечна зброя; вона зовсім не призначалася на те, щоб робити лихо православ'ю, але надуживання її потому заподіяло страшного лиха українській церкві й довело її до крайнього розладу: то було патрональне право "подавання столиць духовних й всіх хлібів духовних", тобто дарування архієрейських кафедр, монастирів, церков.

Українські князі та шляхта просили, щоб король дав їм право обирати на церковні посади підходящих для цього людей, але королі не хотіли випустити зі своїх рук такого ласого для багатьох королівського привілею "подання хлібів духовних" і "роздавання столиць духовних", себто права королівського патронату над церквою.

Розлад церковного життя надзвичайно тяжко відбився на національному й культурному житті кількох поколінь українського народу. Адже православна церква в той час була єдиним національним виразником і хранителем української народності, її національним стягом і водночас головною опорою національної культури.

Система патронату, яка грунтувалася на "подаванні столиць духовних і хлібів духовних", насамперед деморалізувала вищу ієрархію — митрополитів та єпископів, котрі в гонитві за тими "хлібами духовними" зраджували й свою церкву, і свій народ. "Головні вожді церкви, її архіпастирі, — пише митрополит Макарій, — утративши свою значимість як пастирі в очах своєї пастви, тільки за іменем і зовнішнім одягом були духовними сановниками. А насправді вони були світськими панами, жили й поводилися як пани, турбувалися лише про власні маєтки та інтереси, через що вели постійну боротьбу як між собою, так і з своїми мирянами, здобували монастирі, переходили з однієї кафедри на іншу, багатшу й готові були жертвувати всім, навіть вірою" (Макарій (Булгаков). Исторія Русской Церкви: В 12 т. — СПб., 1882— 1884. — Т.ІХ. — С.235). Очевидно, цим і можна пояснити, як могла впродовж цілого століття система патронату вкорінитися й витіснити соборність та собороправність у православній церкві України.

Боротьба православних у Галичині за відновлення православної єпархії

Крім страшного лихоліття, яке спіткало українську церкву в XVI ст., внаслідок її розкладу й деморалізації правом патронату, маємо й інші, героїчні сторінки в її історії цього періоду. Це боротьба православних українців Галицької єпархії за права своєї церкви, внаслідок якої було відновлено православну єпископську кафедру у Львові.

Після скасування в кінці XVI ст. Галицької митрополії утворилася Галицька єпархія, яка стала залежною від Київського митрополита і, без призначення на неї єпископа, управлялася митрополитами через своїх намісників, місцем перебування яких служив монастир у Галичі, так званий Клирос. Унаслідок зазіхань на цю єпархію католицьких ієрархів декретом короля Сигизмунда І в 1509 р. право обирати і поставляти намісників одержав католицький Львівський арцибіскуп. Це було зроблено з метою, "щоб схизматики легше приводилися до католицької віри" й "відверталися від своїх блуді в". Православні галицькі єпархії, всупереч канонам православної церкви і навіть польським державним законам, віддали під юрисдикцію католицького Львівського арцибіскупа.