Розділ «4. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ РУСІ-УКРАЇНИ»

Історія релігії в Україні

Спалах патріотизму й гордості за новостворену церкву змінюється потребою її ієрархічного оформлення. Давньорусьське організаційне влаштування ніколи не було точною подобою візантійського. На відміну від Візантії, де було безліч єпископій (більше 300), єпископські кафедри на Русі повторювали систему світської влади, функціонування давньо-русьських князівств, тобто кількість єпархій приблизно відповідала кількості князівств. Єпископські кафедри були в Чернігові, Новгороді, Переяславлі, Перемишлі, Володимирі-Волинському, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі тощо. Нові єпископії виникали на територіях, які підпадали під опіку князівської влади. Всього до монгольського нашестя на Русі налічувалося не більше ніж 16 єпископій, деякі з них охоплювали значну територію.

Іларіон посідав митрополичу кафедру, мабуть, до смерті Ярослава Мудрого 1054 р. Після смерті батька його нащадки повели боротьбу не лише за політичні й територіальні впливи, а й за митрополичий престол. Кожний князь мріяв бачити митрополитом свого ставленика.

Князівська влада не лише економічно могла втручатися в справи церковні, а й брала участь у виборах єпископів. За канонічним правом, єпископа могла ставити єпископська громада, а митрополит тільки висвячував. Хоча на Русі єпископа обирав не лише митрополит, свою роль тут відігравали й князі, і навіть міська громада. Так, у "Житії Кирила Туровського" зазначається, що він був поставлений єпископом міста Турова за проханням князя і людей того граду. Така залежність єпископів від місцевої світської влади не могла сприяти центристським силам. Виникала потреба у централізованій владі митрополита, яка б сприяла об'єднанню суспільства, що роздиралося на шматки міжусобними чварами. Обрання митрополита-русича засвідчувало пріоритетний вплив, зверхність тієї чи іншої сторони. Тому припустимо вважати, що обрання митрополита-грека — компромісне рішення князівських суперечок, оскільки він був чужою людиною і міг сприяти зміцненню центристських сил.

Митропполит-грек, окрім об'єднуючої сили, виконував роль миротворця, третейського судді. Духовенство, зокрема митрополит, згідно з літописами, неодноразово втручалися в між-князівську боротьбу. Треба зазначити, що тут не простежується яка-небудь власна, особлива лінія церкви. Митрополити виконують місію парламентарів, послів, миротворців, вважаючи, що поставлені на Русьську землю Богом для того, щоб не допускати кровопролиття. Вони прагнули бути гарантом міжкнязівських угод, які закріплювалися цілуванням хреста. Але князі не завжди з повагою ставилися до релігійних клятв і навіть до самих церковних діячів. Так, князь Мстислав Хоробрий спеціально образив духовну особу, посла князя Андрія Боголюбського: постриг йому бороду і голову, що вважалося вищою образою. Сам Андрій Боголюбський, Данило Галицький, Олександр Невський круто обходилися з представниками церкви і навіть з єпископами.

Важливою відмінною рисою християнської церкви на Русі була її соборноправність: "ніхто з її ієрархів не правив самовладно, ніхто з духовенства не приходив до громадян непрошений, всі церковні посади були виборні" (Огієнко 1.1. Українська Церква. — С.74). Згідно з каноном, як обов'язковий колективний орган при митрополиті функціонував помісний собор, тобто зібрання єпископів єпархії. Однак діяльність цих соборів не виявила себе яким-небудь помітним чином, крім єдиного випадку, коли в 1147 р. було обрано другого митрополита-русича Климента Смолятича. Князь Ізяслав Мстиславович зібрав єпископів і запропонував їм обрати митрополитом Климента, котрий був книжником і філософом, якого ще не було в русьській землі, — пише літописець. Справді, це була освічена людина, котра володіла грецькою мовою, цитувала Гомера, Аристотеля, Платона. Та Клименту не вдалося посісти посаду митрополита всієї Русьської землі, бо в Новгороді, Полоцьку, Пскові, Суздалі й Смоленську не погодилися з рішенням собору. Це ще раз засвідчує те, що митрополит-грек був більш вигідним церкві того періоду, оскільки висунення митрополитом русича завжди давало перевагу певній стороні в міжкнязівській боротьбі.

З посиленням місцевої князівської влади фіксується прагнення до посилення ролі своєї єпископії і навіть до перетворення її на митрополію. Так, джерела засвідчують створення митрополій в Чернігові й Переяславлі, котрі, щоправд, не проіснували довго. А Новгородський єпископ з 1165 р. одержав сан архієпископа і був не лише незалежним від князівської влади, а й фактично стояв на чолі новгородського уряду.

Соборний характер церкви відбився також і в функціонуванні ієрейських соборів, тобто зібрань священиків певного міста. Вони відігравали роль дорадчого органу при єпископі. Відбувалися також чернецькі собори ігуменів і архиманд-ритів. У роботі соборів брали участь світські особи з правом вирішального голосу.


Система матеріального забезпечення церкви. Церковне судочинство


Система забезпечення церкви не повторювала яких-небудь іноземних зразків і була пристосована до своїх умов. Тут можна виділити два періоди. Із часу виникнення й до кінця XI століття церква забезпечувалася за допомогою князівської влади, їй належала, згідно з указом Володимира десята частина із надходжень до двору князя. Таким чином, церква із самого початку ставилася в економічну залежність від світської влади. Однак наприкінці XI століття єпископські кафедри, окремі церкви й монастирі починають ставати власниками землі, тобто одержують певну економічну самостійність. Соборним церквам і кафедрам належали не лише села, а й цілі міста, наприклад, Володимирському Успенському собору належало місто Гороховець. Церкві князі дарували не лише майно, а й землю, щоб привабити її на свій бік. Десятина з часом перетворювалася з частки князівських доходів на особливу данину, яку церкви стали збирати самостійно через своїх чиновників-десятинників.

Церква одержала й певну частину судових прав. На відміну від канонічного права, за яким дії каралися накладенням єпитимії, постів і молитов, давньорусьське церковне право ввело систему грошових штрафів на користь єпископа. Церковній юрисдикції підлягали люди, котрі безпосередньо були пов'язані з церквою (ігумени, монахи, священики, диякони тощо і їхні сім'ї), а також ті, хто проживав при церквах і монастирях (каліки, жебраки, хворі, церковні лікарі тощо), та мешканці сіл і міст, які належали церкві. Крім того, церква мала широкі судові права й щодо іншого населення. Вона мала право розглядати справи про розлучення, двоєжонство, зґвалтування, нецерковні форми вступу до шлюбу, шлюб з близькими родичами, про спадщину між дітьми, справи про чародійство, марновірство, єресь тощо.

Церковні суди у своїй діяльності керувалися уставами, що давалися князями, а також пристосованими до місцевих умов грецькими номоканонами, яких на Русі називали кормчими книгами. За під палення церква накладала покаяння й штраф 100 гривень, за двоєженство — єпископу 40 гривень, за блуд з черницею — 100 гривень, за умикання дочки боярина — 5 гривень дівці за сором і 5 гривень єпископу. Для порівняння зазначимо, що раб коштував 5 гривень, а кінь — дві-три гривні.

У ХІІ—ХІІІ столітті церкві належала така важлива функція, як нагляд за мірами й терезами. Нагляд єпископів за міськими й торговими мірами обумовлювався тим, що вони нестимуть відповідальність у день страшного суду як за людські душі, так і за правельність мір.


Формування й розвиток інтелектуальної і філософської думки



Пріоритет внутрішнього світу особи, потяг до проблем духовного


Формування й розвиток інтелектуальної та філософської думки на Русі відбувається не тільки як просто витлумачення богословсько-релігійних термінів, а й з певним відтінком приборкання гордині розуму. Мудрість людська ставилася нижче "божественної премудрості". Для літописця Нестора користь від учення книжного полягає в тому, що "книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість,і стриманість здобуваємо із слів книжних" (Повість врем'яних літ. — С.241). Мудрість поєднується із стриманістю, і в цьому полягає принципова відмінність давньорусьсь-кої думки від західної. Київські книжники завжди визнавали свою "худість" і менше від західних були "одержимі бісом" самовдоволеної раціоналізації. Якщо багато читаєш, говорить літописець, "то матимеш велику користь для душі своєї" (Там же. — С.243). Не витончені вправи з логіки, раціоналізація турбують їх, а "страждання за душу". Більш близькими для них були роздуми отців церкви про перевагу духу над плоттю або, як висловився Володимир Мономах, "тіла порабощения". В дусі улюбленої патриотично!' концепції тіла як темниці душі Кирило Туровський, блискучий проповідник XII ст., який здобув славу русьського Златоуста, стверджує, що, "доки людина не звільниться від тілесних похотей і життєвих турбот, до тих пір душа її не може примиритися з Богом" (Творение св. отца нашего Кирилла, еп.Туровского. — К., 1980. - С.112).

Не любомудрство, а скоріше любословство, величний, учительний стиль отців церкви прижилися на Русі. Ось як розпочинає притчу про людську душу Кирило Туровський: "Добро убо, братье, и зело полезно, еже розумевати нам божественних писаний учення: се и душу целомудрену стваряєт, и к смирению прилагает ум, и сердце на реть добродетели извостряеть..."(Кирилл Туровский. Притча о человеческой душе // Памятники литературы Древней Руси: XII век. — М., 1980. — С.291).

Картину світу подають численні Шістодніви, зокрема популярний слов'янський "Шістоднів" Іоанна Екзарха Болгарського, в якому детально тлумачаться шість днів творення світу. Література взагалі мала повчальний характер, причому найбільшу популярність мали житія святих і схимників. Так, в Ізборнику 1076 року, який розпочинається словом поважного старця-ченця про користь читання мудрих книг, розповідається про Василія Великого, Іоанна Златоуста, Кирила Філософа, котрі з молодих літ вивчали святі книги. Тут вміщено повчання Василія Великого "Яким подобає людині бути", "Афанасієві відповіді"; знаменна й наявність статей одного із засновників чернецького вчення про спасіння — Нила Чорноризця. Уславлення аскетизму, чернецтва, самозаглиблення, морального вдосконалення безперечно переважає в давньорусьській літературі.

У межах попередньої традиції звертання до античності розглядалось як благо, а захоплення богословством — як безкорисливе заняття. Однак християнство виникає в епоху кризи античного світу, античного осмислення життя, раціоналістичного за своєю суттю і спрямованого на зовнішні вияви життя. Християнство відкрило й оспівало внутрішнє багатство людської природи, запропонувало шлях духовного вдосконалення особи й проголосило несправедливим стан речей, коли "сини народу плотського процвітають, а сини народу духовного принижені" (Афанасій Александрійський). Давньорусьська думка сприйняла християнство не зовнішньо, а глибинно, внутрішньо. Вона заклала основи не просто аскетичного приборкання плоті, а й духовного пошуку. Потаємного сенсу, "глибину заповітних і дивних словес" шукає Климент Смолятич. "Не зри внешняя моя, но зри внутренняя", — говорить Данило Заточник. Для давньорусьської думки є характерною більша увага до внутрішнього світу особи, ніж до зовнішніх його виявів, потяг до проблем духовного, а не фізичного, зовнішнього, матеріального буття. Абстрактне теоретизування античності було їй менш близьким, а більше цікавили практичні проблеми буття і, зокрема, моральні пошуки істини, загострене сприйняття боротьби добра і зла. Для Візантії характерний великий інтерес усіх верств населення — від імператора до булочника — до питань релігії та богослов'я. Відома скарга Григорія Ниського в часи боротьби з аріанством, що неможливо купити хліба чи помитися в лазні, не почувши розмірковувань про співвідношення іпостасей Отця І Сина. Імператори інколи присвоювали собі титул святого або епістимонарха, тобто знавця церковного вчення, і до тонкощів розбиралися в складних релігійно-філософських проблемах. Політичне життя часом набувало форми церковно-релігійних чвар і богословсько-релігійних рухів. Оцю серйозність осмислення життя в абстрактних релігійно-богословських категоріях було перенесено на наш грунт і вона залишилася характерною рисою життя нашого суспільства.

У східному християнстві, на відміну від західного, нема різкого відмежування мирян від церковнослужителів, і ця відмінність пов'язана з різними розуміннями Божого визначеності. Католицтво вдосконалило августинівське підпорядкування людини даній зверху визначеності. Православ'я вчить, що праведним життям можна запобігти гріхам, відмолити їх. Східні слов'яни не могли сприйняти ідею визначеності, долі, і це відзначав ще в VI столітті Прокопій Кесарійський: "Не знають долі (фатуму) і зовсім не признають,щоб вона мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву Богу і, врятувавшись, жертвують що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя" (Січинський В. Чужинці про Україну. — Львів, 1991. — С.23).

Ніяк не могло прижитися в ще близькій до общинного ладу Київській Русі візантійське розуміння імператора як єдиного і абсолютного правителя. І Володимир Святославович, і Володимир Мономах більше говорять не про права, а про обов'язки перед своїми підлеглими. Володимир Мономах наставляє своїх дітей такими словами: "Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте (і) не повелівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (навіть) смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської" (Володимир Мономах. Поучение //Літопис руський. — К., 1989. — С.457).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія релігії в Україні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „4. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ РУСІ-УКРАЇНИ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Вступ. ПРЕДМЕТ КУРСУ "ІСТОРІЯ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ"

  • Розділ І. ДОБА ДАВНІХ РЕЛІГІЙ. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ-РУСІ

  • 2. ДЕМОНІСТИЧНІ ВІРУВАННЯ ПРАСЛОВ'ЯН

  • 3. СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИЙ ПОЛІТЕЇЗМ

  • 4. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ РУСІ-УКРАЇНИ
  • Розділ II. СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ХРИСТИЯНСТВО

  • 2. РИМ І УКРАЇНА. КАТОЛИЦИЗМ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

  • 3. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я МОГИЛЯНСЬКОЇ ДОБИ

  • 4. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

  • 5. УКРАЇНСЬКІ МОНАСТИРІ

  • Розділ III. РЕЛІПЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ЧАСІВ КОЛОНІАЛЬНОЇ НЕВОЛІ

  • 2. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ 1900—1917 РОКІВ

  • 3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ: КОЛИСКА УКРАЇНСЬКОЇ БОГОСЛОВСЬКОЇ ДУМКИ

  • 4. ПРАВОСЛАВ'Я БУКОВИНИ

  • 5. СПРОБИ УКРАЇНІЗАЦІЇ ТА АВТОКЕФАЛІЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (20—30-ті роки XX ст.)

  • 6. ПРАВОСЛАВНЕ СЕКТАНТСТВО В УКРАЇНІ

  • Розділ IV. РАННІЙ І ПІЗНІЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ В УКРАЇНІ

  • 2. ЄВАНГЕЛЬСЬКІ КОНФЕСІЇ: БАПТИЗМ, П'ЯТДЕСЯТНИЦТВО

  • 3. МЕСІАНСЬКО-ЕСХАТОЛОГІЧНІ ТЕЧІЇ: АДВЕНТИЗМ, СВІДКИ ЄГОВИ

  • Розділ V. РЕЛІГІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ

  • 2. КАРАЇМСЬКА РЕЛІГІЯ ТА її ІСТОРИЧНА ДОЛЯ

  • 3. ІСЛАМ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

  • 4. ВІРМЕНСЬКА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ

  • 5. РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД ЦИГАН В УКРАЇНІ

  • Розділ VI. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНІ ПРОЦЕСИ ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

  • 2. ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939—1944)

  • Канонічний стан православної церкви напередодні війни (1939—1941)

  • Розкол в українському православ'ї. Конфронтація між О.Громадським і П.Сікорським

  • Церковне життя кінця 1941 — початку 1942 року в Києві

  • Церковна політика в окупованій Україні

  • Релігійно-церковне життя в окупованій Україні

  • 3. ПІСЛЯВОЄННИЙ РОЗВИТОК ПРАВОСЛАВ'Я в УКРАЇНІ (1945—1990)

  • 4. КОНФЕСІЇ ПРАВОСЛАВНОГО КОРІННЯ ТОТАЛІТАРНОЇ ДОБИ

  • Розділ VII. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

  • 2. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я І ВНУТРІПРАВОСЛАВНІ КОЛІЗІЇ

  • 3. СТАНОВЛЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМУ ЯК ЧИННИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ

  • 4. НОВІ РЕЛІГІЙНІ ТЕЧІЇ Й ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

  • 5. СВОБОДА СОВІСТІ: ІСТОРІЯ І ПРАКТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ В УКРАЇНІ

  • Розділ VIII. МАЙБУТНЄ РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

  • 2. ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ І НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕЛІГІЇ

  • 3. ПРОГНОЗИ РОЗВИТКУ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ РЕЛІГІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У СВІТІ

  • 4. РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи