Розділ «3. ПРОГНОЗИ РОЗВИТКУ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ РЕЛІГІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У СВІТІ»

І, по-третє, хоча пік піднесення націоналізму в країнах третього світу вже позаду, його антихристиянський вектор зберігається. Оцінка церкви як інституції, котра виросла з колоніального тиску, лишається актуальною. Отже, майбутнє християнства в цьому величезному регіоні світу вирішальною мірою залежатиме від здатності християнських церков стати органічними в його етнічному й культурному контекстові, віднайти відповіді на специфічні запити його населення, внести суттєві зміни в увесь церковно-богословський комплекс, залежатиме від здатності асимілювати елементи традиційних племінних культів. Взагалі зміна християнством свого культурного обличчя, поступова втрата ним беззастережної європоцентричності означає нову глобальну ситуацію, розвиток якої, дуже ймовірно, може спричинити бурхливе поширення й зростання місцевих незалежних церков, рухів і течій, синкретичних культів, в яких поєднуються християнство з традиційними віруваннями. Власне, посилення цієї тенденції спостерігається з другої половини нашого століття.

Щодо Африки, то можна говорити про кілька тисяч християнських громад, які умовно називають африканськими незалежними церквами і які відокремились від традиційних церков або деномінацій. На думку деяких дослідників, уже в 2000 р. ці рухи охоплять до 470 племен і близько ЗО млн. населення цього континенту.

Ще більшого поширення, ймовірно, наберуть синкретичні рухи в Латинській Америці, особливо в Бразилії. Цілком можливо, що такі громади будуть зростати за рахунок католиків, які водночас не пориватимуть зі своїми парафіями, і бразильська ситуація нагадуватиме японську. (В Японії число членів релігійних організацій, згідно з офіційною статистикою, перевищує чисельність населення, оскільки багато японців є членами двох і навіть більше громад різних конфесій — сінто і буддистської, наприклад).

Дуже непростим є питання щодо процесів, які відбуватимуться в майбутньому в протестантизмі, адже світовий протестантизм є надто строкатим. За деякими підрахунками (М.Мартін), 1985 р. у світі налічувалося 21104 угрупування, котрі можна визначити як протестантські. Причому їхня кількість зростала приблизно на п'ять одиниць щотижня. Між цими спільнотами є величезні відмінності. Дослідники вирізняють ліберальний, консервативний, євангелічний, фундаменталістський, харизматичний, аскетичний, романтичний та інші різновиди протестантизму. Протестантизм наприкінці XX ст. залишається ціннісним компендіумом багатьох західних суспільств і, насамперед, США. Один з провідних дослідників общин у США С. Кімбелл зазначив, що коли б хтось забажав дізнатися все про підставові американські цінності, то достатньо було б протягом місяця відвідувати всі заходи Методистської церкви і слухати, про що там йдеться. Водночас фахівці говорять про поширення так званого консьюмерського протестантизму (від англ. consume — споживати), який експортує разом із релігійною формою північноамериканські життєві стандарти, менталітет і систему цінностей за межі США й Канади, насамперед у Латинську Америку та Африку. Носієм цього нового духу вважаються, насамперед, п'ятдесятницькі церкви, що, певною мірою, пояснює їхнє бурхливе зростання в західній півкулі. Це зростання прогнозується і на початок третього тисячоліття. Разом із тим дехто з протестантських теологів уважає, що майбутнє протестантизму великою мірою залежатиме від його здатності позбутися самовдоволеності, віднайдення оптимальної моделі присутності церкви в публічному житті, налагодження плідного діалогу та взаємообміну з католицизмом і православ'ям.

Окрему проблему майбутнього релігії становить так звана мінорізація християнства, тобто зменшення частки християн у складі населення планети, чисельність якого зростає. Хоча всередині 90-х років, за деякими підрахунками, у світі налічується 1624 млн. християн (натомість 860 мли. мусульман, 656 млн. індуїстів, 310 млн. буддистів та ін.), але чисельність населення світу зростає здебільшого за рахунок народів, котрі традиційно сповідують не християнство, а інші релігії. Тобто вже в першому столітті третього тисячоліття християнство, яке впродовж двох попередніх тисячоліть динамічно, навіть часом агресивно, поширювалося по всьому світу, само може перетворитися на об'єкт прозелітичної активності інших релігій. За цих умов християнство змушене буде не лише шукати адекватних часових форм діалогу з нехристиянськими релігіями, а й уважніше вдивлятися в них, глибше вивчати й вимогливіше ставитися до себе. Цілком можлива в такій ситуації і більш або менш потужна консервативно-ізоляціоністська хвиля, посилення фундаменталістських елементів та ескалація критики інших релігій. Та навряд чи ця тенденція буде довготривалою і всезагальною — швидше вона локалізуватиметься в окремих християнських анклавах.

Проблема міжхристиянського порозуміння

Мінорізація християнства і "обезбоження" світу (наприкінці XX ст. на планеті згідно з вірогідними підрахунками є 836 млн. невіруючих та агностиків, а також 225 млн. атеїстів) може привести до консолідації християн і розвитку екуменічної ініціативи. Ця консолідація не здатна відновити тієї форми єдності християнства, яка існувала в першому тисячолітті. Очевидно, це буде не адміністративно-церковне об'єднання, а легітимізація наявного плюралізму всесвітньої християнської общини, зняття табу на сакральне спілкування поміж християнами, аж до найвищого вияву єдності — єдності в таїнстві євхаристії.

З огляду на величезну кількість теологічних, культурних, політичних, психологічних та інших перепон на шляху такої єдності вона не може розглядатися як справа найближчого майбутнього, хоча можна прогнозувати можливі напрями зближення, зокрема між православними й католиками. Ймовірно, з боку православних йому передуватимуть спроби віднайдення певного центру згоди, а також розв'язання (наближення до розв'язання) проблем, які стоять на заваді скликанню всеправославного собору.

Значну кількість важливих проблем належить розв'язати на цьому шляху і католицькій стороні. Найскладніша з-поміж них — папський примат. Прийнятий І Ватиканським собором (1870) догмат про непомильність папи, коли він виступає з питань віри та моралі "з амвону" (ex cathedra), став гранично серйозною перепоною на шляху християнської єдності. Очевидно, глави Римо-Католицької церкви змушені будуть продовжити зусилля пали Іоанна Павла II для віднайдення такого шляху здійснення примату, "який в жодному разі, не відмовляючись від сутності свого призначення, був би відкритим для нової ситуації" (Окружне послання "Щоб були всі одно" від 25 травня 1995 р.).

Необхідно підкреслити, що перспектива християнського зближення, з огляду на сучасні тенденції, не здається близькою. Початок нового тисячоліття може супроводжуватися загостренням (або принаймні збереженням) внутріхристиянського протистояння. Воно ще довгий час відбуватиметься в кількох напрямах, найістотнішими з яких є такі.

Православно-католицькі суперечності, спричинені нарощенням католицької присутності в країнах Східної Європи, різним розумінням церквами проблеми прозелітизму, не сприйняттям православними реальності виходу з катакомб східних католицьких церков у посткомуністичній Європі, елементами тріумфалізму, які демонструє католицька церква, що відіграла велику роль у ненасильницькому поваленні комунізму в регіоні, і який (тріумфалізм) хворобливо сприймається православними. Крім того, слід мати на увазі різні умови, в яких ведуть двосторонній діалог зконсолідована 960-мільйон-на католицька церква і розділене в помісних церквах 160-мільйонне православ'я, переважна більшість визнавців якого зосереджена в посткомуністичних країнах.

Не можна у стислий термін розв'язати і внутрішньо-православні суперечності, в центрі яких (окрім суто церковних проблем) — прагнення до унезалежнення низки православних церков, з одного боку, і прагнення зберегти їх у власному гравітаційному полі, з боку інших церков. Тобто йдеться про процес, синхронний геополітичному процесові, який розвивається на уламках колишніх СРСР та Югославії і хронологічні рамки якого наразі не може бути визначено.

Очевидним є розгортання конфлікту між історичними церквами в Центрально-Східній Європі і протестантськими центрами та місіями, переважно північноамериканського походження, котрі здійснюють надзвичайно потужний тиск на регіон з-понад тисячолітньою християнською традицією.

Усі ці чинники здатні істотно відкласти перспективу християнського порозуміння, яке, однак, у віддаленому майбутньому може змінити релігійну ситуацію у світі. Не виключено, що Україні, де впритул зійшлися християнські Захід і Схід, у цьому процесі належатиме гідне місце.

Треба очікувати разом із цим, що врегулювання багатостороннього міжцерковного конфлікту в Україні стане справою не найближчого часу. Особливо це стосується ситуації в православ'ї, яка є опосередкованим, але досить адекватним віддзеркаленням суспільно-політичного стану українського соціуму кінця XX ст., наслідком різних рівнів національної та церковної свідомості, щільності зв'язків з колишньою метрополією і навіть різних кодів історичної пам'яті. Тому на відміну від православно-греко-католицького конфлікту внутрішньо-православний конфлікт вичерпується більш хворобливо і з набагато більшими суспільними видатками. Спроби врегулювати його за допомогою соціально-політичних технологій минулих століть завчасно приречені на невдачу.

Можна очікувати, що оздоровлення українського православ'я відбудеться не внаслідок кулуарних змов, рокіровок на ієрархічних щаблях або тих чи інших політичних рішень керівництва країни, а через глибоке внутрішнє оновлення, яке Йтиме "знизу". Церква XXI ст. матиме народний, набагато більш "мирянський", ніж дотепер, характер. Ідентичність православ'я зміщуватиметься в напрямі громади творчих мирян, добровільно об'єднаних спільністю віри й загальними релігійними та культурними зацікавленостями. Жорсткість перегород між трьома рівнями церкви — мирянами, священиками і єпископатом — розмиватиметься. Очевидно, впливи протестантизму, які нині ще викликають роздратування в багатьох православних ієрархів, будуть піддані асиміляції, "оправославлюватимуться" і стануть, певною мірою, органічними для історичних церков України.

Динаміка нового й давнього, "вертикального" і "горизонтального" в релігійних змінах в Україні і світі

Водночас оновлення — стрімке і радикальне — не вичерпуватиме палітру змін повністю. Цілком можливе повернення до давніших, здавалося б, зовсім забутих форм. Тобто поряд із модерними формами церковного життя можна очікувати відродження масових паломництв, поширення містичних, ісихастичних, наприклад, гуртків і семінарів, зростання популярності чудотворних ікон тощо. Взагалі майбутнє православ'я й католицизму в Україні великою мірою залежатиме від здатності поєднати традицію із скерованістю в майбутнє. Тому навряд чи можна очікувати принципової зміни обличчя церкви в наступному столітті: електронна проповідь не замінить тут храмової відправи, а центром історичних церков залишатиметься літургія. Разом із цим до центру підтягуватиметься те, що нині залишається на периферії, — місія, непрофесійна богословська освіта і, нарешті, налагодження повноцінного парафіяльного життя.

Соціальне служіння історичних церков посилюватиметься й урізноманітнюватиметься. Водночас воно дедалі глибше боголовськи обгрунтуватиметься. Цей процес, природно, буде синхронізовано із відновленням церкви в належному їй соціальному статусі, що також є справою не найближчих лише кількох років. Особливо це стосується православ'я, яке не має своєї "теології посттоталітаризму" і досить хворобливо відшукує власний шлях у нових соціальних умовах.

Водночас соціальна активність церкви має межі. Вона не може допустити переважання "горизонтальної" діяльності над "вертикальною" без загрози для дієвості власної місії. Занепокоєння можливістю перетворення деяких церков (зокрема, Англіканської) на своєрідні соціальні служби, а також "горизонталізація" діяльності екуменічних організацій (передовсім Всесвітньої Ради Церков) досить відчутно лунало у виступах ієрархів кінця XX ст. Потреба "молитовної вертикалі" не тільки не зменшуватиметься в майбутньому, а можливо, навіть стане більш нагальною. Очевидно, історичні церкви зосередяться на цьому більш серйозно. їхня спадщина містить величезні багатства духовних практик, які нині практично блоковано формалістичними нашаруваннями. Актуалізація цієї частини спадщини може виявитися потужною відповіддю історичних церков на виклик новітніх релігійних рухів і дати їм нове дихання. Не виключено, що до духовних практик часів нерозділеного християнства звертатимуться і протестанти, даючи навзаєм православним і католикам власний соціальний динамізм та відкритість до світу.