Розділ «3. СТАНОВЛЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМУ ЯК ЧИННИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ»

У Закарпатській області є Мукачівська греко-католицька єпархія. Частина греко-католицьких приходів на чолі з єпископом Маргітичем прагне перебувати в єдності з УГКЦ. Лінія керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії спрямована на статус суверенності й безпосереднє підпорядкування Апостольській Столиці. Дискусії й суперечності щодо підпорядкування Мукачівської греко-католицької єпархії спонукали Апостольську Столицю спеціально розглянути ситуацію в ній. Конгрегація східних церков вивчила це питання і доручила апостольському нунцію (послу) в Україні архієпископу Антоніо Франко довести її рішення до зацікавлених сторін. Враховуючи різноманітність традицій, обрядів і культур населення Закарпаття, внутрішньо-конфесійні труднощі, керівництво Ватикану звернулося до єпархіального єпископа Івана Семедія призначити помічних єпископів-синкелів Івана Маргітича для греко-католиків українського походження і Йосифа Головача — для тих, які не мають української ідентичності.

У 1996 р. утворено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому папа римський доручив здійснювати духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усій Україні поза західними її областями.

Відновилася структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени — василіани, редемптористи, студити; жіночі — василіанки, йосафатки, святого Вікентія, Пресвятої родини, сестри-служебниці та інші. Всі ордени мають спільне призначення — проводити широку місіонерську діяльність серед різноманітних груп населення. Проте вони відрізняються й певними функціональними особливостями.

Так, черниці ордену святого Вікентія (бельгійського походження) здебільшого працюють у сфері медицини сестрами милосердя, нянями. Студитки, йосафатки займаються релігійним вихованням дітей. Черниці ордену Пресвятої родини обслуговують хворих і людей похилого віку, редемптористи — місіонерською діяльністю і підготовкою кадрів для церкви.

Діє ряд греко-католицьких семінарій: Львівська, Івано-Франківська, Мукачівська та Василіанська, в яких навчається до двох тисяч семінаристів. Створені й активно діють світські релігійні організації — жіночі, молодіжні: Милосердя, Святого Володимира та ін.

Греко-католицька церква в Україні підтримує інтенсивні контакти зі своїм релігійним центром — Святим Престолом у Римі. У католицьких вищих навчальних закладах у Римі УГКЦ має можливість готувати свої кадри.

Уроки Берестейської унії та історії УГКЦ

Що засвідчують уроки, які випливають з досвіду Берестейської унії 1956 р. та всієї історії греко-католицької церкви?

1. Унійна ідея виникає від самого початку розколу єдиної вселенської християнської церкви в 1054 р. Київське християнство, церква в Русі-Україні були відкритими як до православного Сходу, так і до католицького Заходу. Однак ідея церковної унійності — як в історії християнства взагалі, так і в історії Української церкви зокрема — часто затьмарювалася політичними намірами, егоїстичними розрахунками, амбіційними устремліннями. Українська церква не раз ставала заручницею сусідніх держав на Сході, Заході, Півночі, які намагалися утримати її у сфері свого впливу. І все робили для того, щоб не допустити її об'єднання із Вселенською церквою або нав'язати їй таку церковну унію, з допомогою якої можна було б дезорганізувати українську церкву, денаціоналізувати український народ.

2. Берестейська унія мала певні передумови — зовнішні й внутрішні. XVI ст. — епоха Реформації і Контрреформації — для православної церкви в Україні стало найбільш гнітючим періодом її історії. Світський патронат над церквою, неспроможність православних патріархів Сходу оздоровчо впливати на зболений організм Української православної церкви, загроза її латинізації і спольщення українців, політичний тиск Москви, що претендувала на місце і роль "третього Риму" в східному християнстві, — все це вимагало відповідної реформи й динамізації православ'я в Україні. Це розуміли православні єпископи і видатні світські особистості (князь К.Острозький та інші), котрі бачили єдиний вихід у церковній унії, форму проведення якої, однак, розуміли по-різному.

3. Унія як метод і форма об'єднання церков не виправдала себе. Це нині визнають усі церковні авторитети — як православні, так і католицькі, які стоять на позиціях екуменізму. Унія спричинила глибоку релігійну кризу, що вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні й національні конфлікти. Однак релігійна боротьба була не зовсім деструктивною. Два релігійні табори, уніати й православні, опинилися перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил для літературної політики, розбудови своїх шкіл. Як одні, так і інші стали послуговуватися засобами гуманістичної культури, яка наближала до себе прихильників і противників релігійного об'єднання під зверхністю римського папи. Необхідність виправлення, доповнення, продовження Берестейської унії на новій основі — поєднання обох церков українського народу на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православної та греко-католицької спільноти, зрозуміли видатні ієрархи цих церков П.Могила і Й. Рутський, хоча здійснити ці плани тоді не вдалося. Якщо тодішній провід двох українських церков за несприятливих для них умов усе ж таки знаходив шлях до відновлення київського християнства, то чи не може це слугувати за взірець поліпшення міжконфесійних взаємин і зближення та налагодження співпраці всіх українських церков в умовах незалежної Української держави?

4. Греко-католицька церква у своїй майже 400-річній історії мала періоди розвитку й занепаду, динамізації і криз. Для іноземних правлячих структур, під владою котрих перебувала Україна, вона була небажаною, і весь час ними утискувалася. Виразно національний характер Української греко-католицької церкви, її інтеграція в українське суспільство викликали негативну реакцію в усіх поневолювачів українського народу: польської шляхти, католицьких єзуїтів, російського самодержавства, Московської церкви, більшовицького тоталітаризму, державного атеїзму.

5. Греко-католицизм для багатьох поколінь українців після Берестейської унії став традиційною, а згодом національною українською церквою, як і православ'я є національною церквою для частини колишніх греко-католиків, їхніх дітей і онуків, охрещених і вихованих уже православною церквою, яку вони не бажають міняти, щоб повернутися до греко-католицизму. І в цій ситуації потрібна усвідомлена толерантність, повага до конфесійного вибору віруючих. Самою історією визначено бути Україні багатонаціональною й багатоконфесійною державою, а близьким за символом віри християнським церквам — православній і греко-католицькій — співпрацювати для блага всього українського громадянства, української держави.

6. Було б трагічною помилкою з тяжкими наслідками для загальнонаціональної справи як штучно творити якусь "єдину українську церкву", "одну державну релігію", так і розчленити територію України на сфери переважаючого конфесійного впливу: Захід — Українська греко-католицька церква; Схід, Південь — Українська православна церква, підпорядкована Московському патріархові; Центр і Захід — Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Водночас було б несправедливо і антидемократично, коли б лише за ознаками підпорядкованості тієї чи іншої церкви або релігійної організації своїм закордонним центрам ставити під сумнів їхню українськість або відмовляти їм у патріотизмі. Вся територія України має бути вільною для функціонування будь-якої української церкви, якщо вона стоїть на засадах християнської моралі, української громадянськості, утвердження соборності Української держави.

7. Нині, на переломному етапі розбудови незалежної Української держави, коли особливо важливою стала проблема національного миру і політичної консолідації суспільства, серед частини віруючих різних сповідань, а також серед духовенства все більшої популярності набуває не ідея "єдиної національної церкви", а ідея українського екуменізму, тобто єднання зусиль усіх конфесій в Україні для розв'язання певних суспільних і релігійних завдань (складовими частинами таких дій можуть бути суспільні гуманітарні акції, підтримка різними заходами, притаманними релігійним організаціям, процесів українського державотворення, навіть спільні канонічно-церковні дії).

Ставлення УГКЦ до екуменізму

Прихильники українського екуменізму є як серед православних, так і серед греко-католиків. Ідею українського екуменізму, тобто єднання між західною і східною християнськими традиціями свого часу обстоювали як православні, так і греко-католицькі ієрархи — митрополит Іларіон (Іван Огієнко), Андрій Шептицький, Василь Липківський і Йосиф Сліпий. На позиціях єднання всіх християн України стоять і нинішні керівники УГКЦ, зокрема Мирослав Іван кардинал Любачівський. Послідовники такої форми співжиття християнських церков в Україні є й серед сучасних діячів українського православ'я.

Отже, ідея українського екуменізму є животворною ідеєю, яка потрібна і може спрацювати на користь національного й духовного відродження України, вона знаходить підтримку як у церковних колах, так і серед широкої української громадськості. У зв'язку з цим фіксується позиція окремих священнодіячів греко-католицької церкви для екуменічної програми і шляхів її здійснення. Йдеться насамперед про досягнення єдності між Київською (православною) і Галицькою (греко-католицькою) церквами єдиного за своїми витоками українського християнства в поєднанні як з Константинопольською вселенською патріархією та іншими помісними православними церквами, так і з римським престолом і всією Католицькою церквою. Цілком зрозуміло, що така екуменічна програма-максимум на сьогодні не здійсненна. Потрібно працювати, "щоб вона стала дійсністю для наших дітей і внуків" (Доповіді, виголошені на Крайовій Конференції УКПО 4 листопада 1995. — Лондон, 1996. — С.27).

Ідея українського екуменізму має враховувати проблеми історичного поділу християнства, досвід світового екуменізму. Що ж пропонується? Церковний поділ українського народу на православних і греко-католиків має стати стимулом для сильнішого бажання єдності, ніж у інших народів — росіян (в основному православних) і поляків (майже цілком римо-католиків). Для українського народу в досягненні екуменічної єдності має стати визначальним такий дискурс: "Наша мати, Царгород, і наш батько, Рим, розійшлися ... взяли розвід. І, таким чином, ми, діти, пішли, хто за батьком, а хто за матір'ю, і ворогуємо між собою, бо тягнемо за однією або другою стороною. А деколи, хоч це рідко буває, любов і єдність дітей може так вплинути на батьків, що вони опам'ятовуються і примирюються. Це могло б стати післанництвом українського християнства і українського екуменізму" (Там же. — С.28—29).

Один із авторитетних діячів УГКЦ отець митрат доктор Іван Музичка вважає, що в Україні поки що ідея екуменізму є майже недоторканою і обведеною "колючим дротом багатьох передсудів, які приносять велетенські шкоди зближенню церков і можливості їхнього поєднання. Це питання тепер є великою і, мабуть, єдиною, хоч тимчасовою, перешкодою для визначення нашого патріархату" (Там же. — С.12). І мотором, який може динамізувати ідею українського екуменізму, як підкреслює І. Музичка, може стати широкий мирянський рух в Українській церкві. Додамо: як в Українській греко-католицькій церкві, так і в єдиній Українській православній церкві. Але до досягнення цієї мети треба дуже багато працювати, насамперед у досягненні згоди, примирення й об'єднання самого українського православ'я.