Розділ «2. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я І ВНУТРІПРАВОСЛАВНІ КОЛІЗІЇ»

Будучи не в змозі й надалі тотально контролювати і стримувати процеси творення національних церков, керівництво РПЦ йде на деякі організаційні поступки, але не стільки принципового, скільки косметично-облудливого характеру. Архієрейський собор РПЦ 30—31 січня 1990 р. прийняв "Положення про екзархати", в якому визначив подвійні назви для Українського і Білоруського екзархатів Московського патріархату, відповідно Українська православна та Білоруська православна церкви. Цей тактичний хід нічого не змінював, адже постанови їхніх синодів мали статус лише дорадчих органів, оскільки "остаточне затвердження цих постанов, рівно як і відміна їх або зміна здійснюється Священним Синодом" (Український Православний Вісник. — 1990. — №1. — С.З).

У листопаді 1991 року Помісний собор Української православної церкви звертається до Московського патріархату з проханням надати УПЦ повну автокефалію, однак досі не одержано повної відповіді з боку РПЦ. Натомість на її архієрейському соборі, на порушення наданої УПЦ автономії в управлінні, прийнято рішення для переміщення з посади Предстоятеля Української церкви митрополита Філарета (Денисенка). Незгода його з таким перебігом подій призвела до скликання за вказівкою патріархату в травні 1992 р. без участі митрополита Філарета архієрейського собору в Харкові, на якому Предстоятелем УПЦ обрано митрополита Володимира (Сабодана).

При цьому знехтувано діючий в УПЦ Статут її діяльності, що мав державну реєстрацію. За цих умов вірна зміщеному владиці частина УПЦ пішла на об'єднання з УАПЦ. Відтак у червні 1993 р. виникла Українська православна церква Київського патріархату, главою якої було проголошено Патріарха УАПЦ Мстислава. Проте після його смерті дехто з владик і кліру колишньої УАПЦ виокремився з об'єднаної церкви і утворив свою церковну структуру, яку під ім'ям Димитрія у вересні 1994 р. очолив колишній протопресвітер зі Львова Володимир Ярема. В Україні стало функціонувати три самостійні православні церкви — Українська православна церква Московської юрисдикції, Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква.

Втручання Московського патріархату в релігійне життя України

Московський патріархат, як і всі інші інститути імперії, завжди найбільше турбувала небезпека втрати України. Саме тому він доклав багато зусиль для того, щоб ліквідувати все специфічне, набуте українським православ'ям за перші сім століть свого автономного існування в структурі Константинопольської церкви. З 1990 р. від "братских вразумлений" Московська церква переходить до прямих погроз та шовіністично-церковних дій. Так, її найвищий орган — Помісний собор РПЦ, що відбувся 7—8 червня цього року в Троїце-Сергіївській лаврі, заявив, що коли Україна не наступить сама собі на горло, то тоді "поборники українського національного відродження" мають "усвідомити всю серйозність загрози цього для цілісності української нації" (Православний вісник. — 1990. — № 9. — С.22). Власне, з цього часу від РПЦ виходять імпульси розбрату та ворожнечі між націями і церквами на колишній території Союзу. Однак серед більше, як ста архієреїв церкви є деякі, котрі часто не погоджуються навіть із самим Патріархом, чесно й безкомпромісно оцінюючи реалії церковного й політичного життя. "Певен, що підбурювачем міжконфесійних і міжнаціональних чвар виступає Москва, — наголошував зовсім недавно архієпископ Віденський і Литовський Хризостом. — Нічим конкретним вона так званому російськомовному населенню допомагати не хоче, а лише розпалює ненависть, сподіваючись, що пожежами міжнаціональних війн зможе зберегти "єдину і неподільну" (Хризостом, архієпископ. Ми, православні, маємо випити чашу до дна // Голос України. — 1992. — № 227. — С.12).

Щодо конкретних міжцерковних конфліктів в Україні, то владика Хризостом був також відвертим: "У тому, що в Україні спалахнула війна між православними і греко-католиками, винна Російська Православна Церква. У 1946 році її ієрархи пішли на повідку у світської влади і ліквідували Греко-Католицьку Церкву. Це була незаконна акція ... Ні тоді, в 1946 році, ні сьогодні Російська Православна Церква не думала про долі мільйонів простих віруючих, а вірно підданськи допомогала безбожному режимові творити сваволю. ... Якби я був архієреєм в Україні, і греко-католики на моїх очах захоплювали б храми, я не протистояв би цьому. Це — розплата" (Там же). І це, певною мірою, не просто фраза, це — позиція, принцип християнина за вірою, а не за формою.

У чому ж суть тієї смертельної небезпеки, яку вбачає Російська церква у відділенні від неї Української? Передусім, на поверхні лежить звичайний меркантильний інтерес. Свідомістю українського народу поволі оволодівають висновки, зроблені ще Великим Каменярем. Політична несамостійність якоїсь нації означає, "що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного" (Франко Іван. Поза межами можливого // Вивід прав України. — Нью-Йорк, 1964. — С.144—145). Це цілком стосується залежності Української церкви від Московського патріархату.

Україна, територія якої майже в ЗО разів менша від території Росії, навіть 1988 р., тобто ще до початку релігійного ренесансу, мала 3971 парафію, що майже в 2 рази більше, ніж в усій Російській Федерації, де їх налічувалося лише 2062. Загальновідомо також, що українські парафії значно багатші й щедріші від російських, та й темпи приросту релігійних громад в Україні набагато вищі. Так, у серпні 1990 р. Україна мала (причому без тисяч парафій УГКЦ й УАПЦ) 6505 православних громад, тоді як Росія на початок 1998 р. — трохи більше 2,5 тисячі Звісно, втратити без опору 2/3 своїх вірних — для РПЦ дошкульна втрата. На початок 1998 р. РПЦ у самій Росії мала близько 7,5 тис. парафій, а в Україні налічувалося в УПЦ МП 7386 громад, в УПЦ КП — 1901 і в УАПЦ — 1063. Окрім того, УГКЦ мала 3151 громад. Тобто, православні в Україні, навіть без греко-католиків, мали 10350 парафій, 109 монастирів, ЗО духовних навчальних закладів. Це далеко більше, ніж в Росії, чи в якійсь іншій православній автокефалії.

Отже, з відділенням Української православної церкви кардинально змінилася б вся геоконфесійна і геоцерковна ситуація подібно до зміни геополітичної з утворенням незалежної Української держави, причому із значним її зміцненням.

Російська церква, яка в Диптихові посідає почесне п'яте місце, але є найбільшою і найвпливовішою серед помісних православних церков світу, відразу переставала б такою бути, поступившись Українській православній церкві. В цьому немає жодного перебільшення чи ілюзії.

Аргументи вагомості Українського православ'я.

1. За кількісним складом жодна з визнаваних Вселенським православ'ям 15 автокефальних і 4 автономних церков не може конкурувати з Українською. До того ж є підстави вважати, що вичерпано далеко не ввесь потенціал української пастви.

2. Вселенський православний світ (а це за різними даними 150 — 300 мільйонів віруючих на всіх континентах) знає Київську митрополію як поважну й одну з найдревніших на слов'янському Сході. Таким чином, увесь потенціал духовного досвіду й традиції працював би на авторитет Української держави, на її вплив у міжнародних справах.

3. Московському патріархатові доведеться, як і Російській Федерації, змінити всю філософію й історіософію свого буття. А це тому, що Російська церква змушена буде з часом визнати:

а) автентичність духовно-культурних надбань і державницьких традицій Київської Русі й України як прямої її спадкоємниці;

б) те, що її духовно-культурна традиція та християнська церковність є похідними від українських, а тому їм з необхідністю доведеться визнавати історичні реалії, оскільки пошук власних традицій і коріння, які не мали б своїх першо-початків з державності Київської Русі та її християнізації, є не те що проблематичним, а навряд чи вирішуваним;

в) те, що Українська православна церква є згідно з духом і буквою Канону матір'ю-церквою Російської православної церкви, а не навпаки, на що нині претендує РІЩ. її претензії розбиваються об колосальну кількість історичних документів, законів і правил, які визнаються Вселенським православ'ям;

г) чи не найстрашніше для РПЦ те, що в разі відмови від української історії та києворуської традиції Російська церква втратить апостольське походження. Російські церковники, прекрасно розуміючи всю трагічність ситуації, створену невідворотністю грядущого зміцнення Української держави та відділення Української церкви, уже тепер починають відпрацьовувати запасні маневри. Апробується ідея "исконно русских земель" на Північному Причорномор'ї в районах Новоросійська, Сочі та ін. та проповіді у тих землях апостола Андрія Первозванного. Це робиться всупереч загальновідомому з "Повісті врем'яних літ" пересказові про проповідь апостола Андрія Первозванного в Таврії, на берегах Дніпра та Київських горах (Ипатьевская летопись // Поли. собр. Русских летописей. — М., 1962. — Т.2. — С.6—7), робляться розвідки коренів апостольської традиції поза хрещенням Києва.

4. Релігійна традиція і свідомість як найконсервативніші та найстабільніші фактори до цього часу відчутно зберігають єдине силове поле на просторах колишньої Радянської імперії. Державна імперія розпалася, церковна — збереглася. Недаремно Московського патріарха удостоїли похвали імперсько-шовіністичні політики Росії під час урочистого прийому в Московській мерії після архієрейського собору РПЦ весною 1992 р., на якому було категорично відмовлено УПЦ в автокефалії.

Отже, цілком реальною є можливість відновити історичну справедливість, утвердивши Київському патріархатові належне йому місце в сучасній історії Української держави й Української церкви. Відомо, що навколишній світ сприймає суб'єкта певних взаємовідносин значною мірою так, як він саморефлексує себе. Як може православний та й увесь інший світ сприймати УПЦ, котра перебуває під юрисдикцією Російської Церкви, коли в Статуті про її управління чітко визначено, що УПЦ "складає... частину московського Патріархату" і, як така, має своїм найпершим обов'язком "нагляд за проведенням у життя рішень Помісних Соборів Російської Православної Церкви" (розділ І, ст. 4).