Розділ VII. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Українці загалом і переважно двовірні. Це виявляється у вшануванні ними християнських святих і в їхньому поклонінні водночас уособленим силам природи, в синкретизмі обрядової практики. Позаяк християнство, по суті, не дало нашим предкам свого розуміння поточного життя, навколишнього природного середовища, господарської діяльності, то народ сприймав його через культ традиційних божеств, котрих поступово замінили з тими самими функціями, але вже з новими іменами християнські покровителі. У свідомості українців християнство поєднувалося з усілякими повір'ями, корені яких сягали дохристиянських, язичницьких уявлень. По суті, до сьогодні в їхніх віруваннях збереглися культ предків, віра в домовиків, лісовиків і водяників. І хоча усталені за часів язичництва обряди вже не виконують свого магічного призначення і мають часто розважально-ігрові функції, без них релігійність вважається невиповненою, незначущою. Якщо позначити язичницький елемент релігійності терміном народність, а християнський, оскільки він привнесений зверху під час духовної революції 988 р., здійсненої Володимиром Великим, — терміном офіційність, то перевагу в масово-релігійному світогляді українців, який М.Грушевський називав "народним християнством", належатиме, безперечно, язичництву. Служіння християнства офіційним властям і водночас певна відстороненість його від буденної повсякденності народу призвела до того, що язичництво своєрідно окупувало сферу домашнього побуту українця, який виявляв свою християнськість переважно у сфері громадської думки і для владних осіб чи структур. Якщо українець і сприймав дещо з християнства, то знову пропускав його через сито свого практицизму, пошуків заступництва, морального імперативу.

У праці "Світогляд українського народу" І.Нечуй-Левицький писав: "Всі образи для своєї релігії давні українці мусили брати з природи... Найдавніші українські міфи були в геоморфній й певно в зооморфній формі. В українській міфології ми бачимо давні форми побуту пастушого й патріархально-хліборобського" (Левицький І. Світогляд українського народу. — Львів, 1876. — С.80). Двовір'я дає змогу виявити ще одну рису релігійності українця — природовірство. Навіть приймаючи християнство, він "припасував" до нього свої поклоніння небу й землі, воді й вогню, певним деревам і тваринам. Так, священними барвами для українського народу є синій (небо) і жовтий (лан золотавого збіжжя). Своєрідними символами України стали Тополя і Лелека, Калина і Ластівка. Тією чи іншою мірою через весь календарно-обрядовий цикл, через обряди господарської магії проходить вшанування вогню й води. Саме вони є основними елементами улюбленого українцями літнього свята Івана Купайла. Вогонь, взятий з села під час виходу з отарами на полонину, ватаг-гуцул зберігає на весь літній сезон, а водою, в якій погасив жаринки, окроплює всіх овець. Природовірство — це не лише вияв залежності людини від довкілля, а й своєрідна форма підтвердження нею своєї спорідненості з ним.

Характерна риса релігійності українців — обрядовірство. Незважаючи на неглибоке знання змісту християнського віровчення, вони водночас прагнуть дотримуватися обрядів, розглядаючи їх як самодостатнє для своєї релігійності. Дотримання обрядів, участь у календарних святах усвідомлювалися нашим народом як вираження причетності до свого етносу, національного культурного творення. Саме закріплена обрядами спільність звичаїв була тією ланкою, яка зберегла єдність українства за умов його штучного поділу державними кордонами, а то й значного віддалення українців від свого автохтонного осередку. Згадаймо принагідно нашу канадську діаспору, котра подекуди зберегла у своєму побуті такі звичаї, які в Україні вже забули.

Поєднання широкого спектра загалом підневільної господарської діяльності, розмаїття загалом невільних суспільних зв'язків з багатим світом фантазії українців спричинило їхню високу забобонність. Виявом її є віра в магічну силу, чародійство, в різні прикмети. Всі сфери їхнього життя, отже, й особисте, різні міжлюдські й родинні стосунки пронизує безліч забобонів і обрядових дійств. І хоча за змістом вони часто близькі, проте за сюжетною основою — відмінні.

Українцеві притаманне обережне ставлення до демонічного світу. Він в його уяві не є рівним за своїми силами з Богом і святими й вважається теологічно зумовленим явищем діяння малих духів, нечистих сил у тих сферах життя, де нібито слабкий вплив Бога, святих, самих людей.

Релігійну вдачу українців характеризує також сімейність. Це засвідчує той святковий сніп Дідух, якого ставлять на найпочеснішому місці — напокуті і який символізує і першого предка Роду, і Прадіда всього народу, і Творця й Добродія світу. Але він не є символом мертвого. Солярна прив'язність обряду внесення снопа до хати з періодом зимового сонцевороту робить його виявом народження, омолодження, очікування доброго й святого. І хоча опісля почали вносити Дідуха на Різдво Христове, цей святовечірній обряд більше демонструє віру в Бога як у Найвище Єство. На це звернув увагу К.Сосенко — відомий український вчений-етнограф. "Під ідеєю Бога, котрого, як в часі обрядів, так і в колядках, називають майже виключно господом, — пише він, — розуміє народ найвище духовне Єство; а коли навіть згадує про Ісуса Христа, особливо в старосвітських схристияні-зованих колядках, то має його за Господа світу і Добродія народу" (Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий вечір. — К., 1994. — С.118).

Незважаючи на всі прагнення церкви перенести обрядові вияви релігійності українців у храмову споруду, на церковне подвір'я, їй так і не вдалося цього зробити. Святкова обрядовість нашого народу всім своїм сценарієм зорієнтована на оселю, на сім'ю.

Національний характер українського селянина виявляється і в домінуванні жінки в сім'ї, в різних побутових спільнотах. Специфічні історичні умови буття українства виключили чоловіків із господарської й побутової сфер сім'ї. На жінку покладали і догляд за дітьми й літніми батьками, і ведення домашнього господарства. Саме тому в Україні так поширено культ Марії. Практично половина монастирів і церков носять її ім'я, її зображення — майже на всіх чудотворних іконах України. Ідеалізація подружнього життя, підхід до сім'ї як до надприродно санкціонованої співдружності, звеличування жінки-матері — ось що принесло християнство в духовний світ українців. Водночас у ньому воно натрапило на шанобливе ставлення до жінки як до матері родини.

В українських обрядових дійствах домінуюча роль також належить жінці. Так, на весіллі (на відміну від російського) головною постаттю виступає мати нареченої. Кульмінаційна частина весілля — посад молодих — має відбутися обов'язково в оселі молодої (Грипич М. Два виміри національного характеру // Наука і суспільство. — 1991. — №8. — С.28).

Особливістю обрядової практики українців є те, що її міфологічний підтекст майже не має ніякої персоніфікації природи, в ньому немає ідололятрії небесних сил. Такі астральні явища як Місяць, Сонце й зорі, атмосферні явища — дощ, веселка, хмари та інші називаються поіменно і виступають природно. У колядках ставлення до Бога також природне і звичаєве. Запрошуючи Боженьку на "вечерейку", господар "посадив Бога посеред стола, Святу Пречисту при другім столі, усі святії та коло неї. Приймає Бога зеленим вином, Святу Пречисту солодким медом, усі святії шумнов горівков..." (Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий вечір. — С.124).

Українці дотримуються натуральних форм в описуванні й сприйнятті Божих іпостасей, святих, вшановують і Біблію як святиню, незважаючи на поверхове знання її змісту. Пошана до священництва поєднується у них з виразним антиклерикалізмом, несприйняттям ортодоксії християнства, абстрактного догматизування, з свободою релігійного мислення й діяння. Українці ніколи й нікому силою не нав'язували своїх вірувань, не були фанатиками щодо форми релігійності. Вони її довільно міняли відповідно до своїх реальних життєвих потреб. "Українська релігія, — влучно зауважує

Н.Григоріїв, — існувала не лише для неба, а й для землі, і справи Божі відріжняла від людських" (Григоріїв Н. Українська національна вдача. — С.42). Нашому народові притаманні також нехтування аскетизмом, що проповідується християнством, певна байдужість до конфесійних відмінностей, навіть можливість задовольнити свої релігійні потреби в культовій споруді якоїсь іншої конфесії, а то й у домашніх умовах.

Те, що в українців немає фанатизму у ставленні до інших віросповідань, виявлялося і в тому, що вони власне ніколи не вважали конфесійну відмінність перешкодою для утворення сім'ї. Т.Рильський зазначає, що серед українців часто можна почути, що католики, як і православні, "вірять в єдиного Бога і в Ісуса Христа, тільки в них по-іншому правиться... До єврейської релігії також ставляться з повагою, оскільки "жиди вірять в єдиного Бога", до того ж це "дуже стара й дуже міцна віра". Вороже ставлення народу до панів-ляхів і до жидів має зовсім інший, не релігійний підтекст". Більше того, українець терпимий до людей, індиферентних до релігії, але якщо вони при цьому не поводяться зухвало щодо народної релігійності. Т.Рильський наводить такі слова-виправдання цієї толерантності одного селянина: "Дарма, що він не молиться, він заготовив собі місце на тім світі ділами своїми" (Рыльский Ф. К изучению украинского народного мировоззрения // Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. — К., 1991. — С.46—47).

Релігійність українців — простонародна, а тому вона завжди зорієнтована на утвердження соціальної рівності й справедливості. Вона сприйнятлива також до поезії культу, схильна до поетично-урочистого релігійного настрою. Певно, тому побожність українців і не обмежується церковною обрядовістю, лише відвідинами храмових споруд, де проповіддю ідеї гріховності й відплати формуються негативні емоції, а сповнена прагнення прилучитися до певних релігійних обрядових дійств на природі чи в колі сім'ї. Саме цим пояснюється й те, що в багатьох обрядах і піснеспівах, пов'язаних з деякими християнськими святами, немає будь-яких слідів власне християнства. В них народ виражає й висловлює свої самостійні помисли й потреби. Більше того, в деяких колядках навіть звучать антитеїстичні ідеї, іронічно йдеться про Бога, який "десь загуляв", часто забуває нашу землю, не посилає їй дощу, не звертає уваги на прохання до нього.

Релігійність українського народу можна охарактеризувати як кордоцентричну. Саме так її визначив відомий український філософ П.Юркевич. Це означає, що в житті людини, в її світогляді головну роль — мотиваційну й рушійну — відіграють не розумово-раціональні сили, а скоріше сили її емоцій, почуттів, образно кажучи, сила людського серця. "Основа релігійної свідомості людського роду лежить у серці людини, — писав П.Юркевич. — Релігія не є щось стороннє для його духовної природи, вона утворена на природньому грунті" (Чижевський Дм. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага, 1931. — С.149).

Кордоцентрична релігійність є простою і не потребує створення якихось затеоретизованих богословських систем. Вона виявляється передусім у чуттєво-релігійному ставленні до життя, в релігійному забарвленні пошуків життєвої Правди.

Суперечливість світоглядних орієнтацій

Українців відзначає насамперед те, що до життя, до його складних перипетій вони ставляться із здоровим глуздом, як уроджені філософи. їхню духовність характеризують не лише риси, які мають, скажімо так, знак мінус. їм притаманні також почуття власної гідності, свободолюбство, лицарський дух і войовничість, сміливість і витривалість, привітність і поетичність. У цьому — відгомін впливів на духовний світ народу його козацької вдачі.

І ось таке хитання духовного світу між протилежними екстремами зумовило байдужість українця до питань своєї конфесійної приналежності, формувало у нього плюралістичний світогляд. Поруч з виявами релігійності в його свідомості, як це засвідчують українська словесність, календарно-обрядова поезія, твори виразників духу етносу, побутова культура, є сильний струмінь іррелігійності й вільнодумства. На терені української суспільної думки воно мало різноманітні форми вияву — релігійного інакомислення, скептицизму, індиферентизму, пантеїзму, деїзму, антитеїзму, нарешті атеїзму. Проте визнаємо те, що серед українських освічених кіл матеріалізм й антирелігійність не були поширеними. Культурні українські кола характеризує скоріше іррелігійність, релігійний індиферентизм і антиклерикалізм. Надто перебільшено (явно з ідеологічних міркувань) багатьох діячів української суспільно-політичної думки було зараховано до матеріалізму й антирелігійності. Тим часом така світоглядна орієнтованість притаманна лише окремим діячам культури України кінця XIX — початку XX ст.

Виразники релігійності українців