Розділ VI. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНІ ПРОЦЕСИ ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

Владою практикувалися насильні передачі обновленським громадам православних храмів, часто всупереч бажанню основної маси віруючих. Архівні документи засвідчують активне втручання силових та партійних органів України в справу організації нових громад "Живої церкви", проведенню її єпархіальних соборів. Не без допомоги ДПУ в Києві організовано Всеукраїнське церковне управління, яке на початку 1923 р. переїхало до Харкова й розпочало активну роботу з організації обновленського помісного собору, що відбувся в жовтні 1923 р. Собор проголосив утворення Української синодальної церкви (мала синодальну форму управління) на чолі з митрополитом всієї України Пименом (Пєговим). Собор підтвердив свою лояльність до радянської влади і засудив тихонівців. Влада відповідала взаємністю. Наприклад, у парафій тихонівської орієнтації всі види податків стягувалися в максимальних розмірах (не менше як 1 %), аз обновленських — у мінімальних (не вище ніж 0,25 %). Незважаючи на це, позиції тихонівців в Україні залишалися ще досить міцними. На початок 1925 р. їх кількість становила майже 6 тисяч громад, у той час коли в обновленців було близько 2900 громад.

Спроби розколу національно зорієнтованого церковного руху, Булдівщина

Паралельно з роботою з активізації обновленського руху як противаги тихонівцям радянські владні структури не забували і про УАПЦ. ДПУ використало невдоволення певної частини національно зорієнтованого православного кліру нетрадиційністю єпископських хіротоній в УАПЦ і на противагу їй було утворено й активно підтримано церковне уг-рупування з виразною ідеєю національно незалежної церкви. Його мали очолити "суворо канонічні" з погляду віруючих єпископи-українці. Розрахунок був на те, що значна частина віруючих негативно поставилася до нетрадиційної висвяти В.Липківського та інших єпископів УАПЦ.

Завдяки певній підготовчій роботі, яка проводилася ДПУ, в червні 1925 р. в м.Лубни Полтавської губернії було проведено організаційний собор нового об'єднання, котре назвалося Братське об'єднання українських автокефальних церков (БО-УАПЦ). Очолили нову церкву архієпископ Іоаникій та єпископи Павло (Погорілко), Сергій (Лабунцев), Сергій (Іваницький) та Феофіл (Булдовський). Щодо ставлення до інших православних угрупувань, то лубенський собор проголосив боротьбу з тихонівцями та липківцями і лояльне ставлення до обновленства. За оцінками ДПУ, булдівщина (так за прізвищем одного з її лідерів у народі називали цю церкву) була лівим крилом тихонівщини, оскільки стала на "шлях активної лояльності у ставленні до радянської влади".

Ця церква зуміла об'єднати більш як 300 парафій в основному на Полтавщині та Поділлі. Увага патріаршої, а найбільше — автокефальної церкви, за рахунок якої в основному і зростало БО УАПЦ, зосередилася на нових конкурентах.

Поява булдівщини дала змогу обновленцям дещо зміцнити свої позиції. Цьому сприяло проголошення на II Всеукраїнському помісному соборі обновленців у травні 1925 р. автокефалії своєї церкви і затвердження в жовтні цього року цієї автокефалії Всесоюзним собором обновленців. Поряд з назвою Українська синодальна, церква називалася тепер і Українська православна автокефальна церква (УПАЦ). Автокефалія, а також демократизм внутрішньоцерковного життя, вільний вибір мови богослужінь, традиційні хіротонії єпископів (однак дозволявся одружений єпископат, що було порушенням православних канонів) та ін. привернув до церкви ще певну кількість громад — на початок 1926 р. їх було уже близько 3500. Це апогей обновленства в Україні. В подальшому рух пішов на спад. На початок 30-х років до обновленства втратили інтерес як віруючі, так і влада, оскільки воно не виправдало її надій, а РПЦ в Україні функціонувала й далі і була тут найбільшою церквою. Ударом по УПАЦ стало й рішення Всесоюзного собору церкви від 20 грудня 1934 р. про ліквідацію автокефалії церкви в Україні і переведення її парафій у своє підпорядкування.

Зміна тактики більшовиків у церковній політиці

Розгром булдівщини та обновленства

У березні 1929 р. більшовики взяли курс на створення єдиного церковного управління для всіх православних церков СРСР. Можливо, була навіть таємна домовленість між владою та митрополитом Сергієм щодо цього.

Тому не дивно, що вже на початку 30-х років обновленців, як і представників інших релігійних напрямів, усе частіше зараховували до табору контрреволюціонерів. Концепція "загострення класової боротьби по мірі розвитку соціалізму в СРСР" мала трагічні наслідки для цієї, як і інших церков. Було заборонено випуск часопису "Український православний благовісник". А дещо пізніше, у вересні 1943 р., при призначенні на посаду голови новоутвореної Ради у справах Російської православної церкви, генерал Г.Карпов отримав чітку вказівку від Й.Сталіна ліквідувати обновленську церкву і злити її громади з РПЦ. Проте аж до смерті, у 1946 р., одного із фундаторів обновленства О.Введенського громади обновленців ще існували, в тому числі і в Україні.

Значно раніше припинило існування Братське об'єднання УАПЦ на чолі з єпископом Феофілом Булдовським. Ця церква так і не змогла паралізувати діяльність УАПЦ і згодом почала зазнавати таких же утисків, як і перша. Утиски та перслідування призвели до перенесення центру об'єднання до Харкова, пізніше — до Луганська. Коли в 1937 р. закрили останню церкву БОУАЦ, її глава повернувся до Харкова і повністю відійшов від церковних справ.

Боротьба УАПЦ за утвердження в Україні. Розгром автокефального руху

Підсумки розвитку православ'я в Україні в довоєнний час

Підбиваючи підсумки розвитку православ'я в Україні в довоєнний час, зазначимо, що поява тут різноманітних церков і течій православного коріння зумовлена багатьма причинами: політичними, національними, суто церковними потребами оновлення конфесії і навіть особистісними амбіціями деяких церковних лідерів. Найбільшими церквами були патріарша, або тихонівська, обновленська та автокефальної орієнтації. Поряд з ними було багато дрібних угрупувань, які скоріше можна віднести до течій православного коріння в Україні. А це Вільна прогресивна автокефальна українська церква (ВПАУЦ), що діяла на Чернігівщині, Православна євангельська апокаліпсистська церква (ПЄАЦ), що утворилася на Вінничині, Істинно-православна церква та ін. Деякі з цих новоутворень інколи і важко віднести до православ'я через нововведення, які широко практикувалися.

Окрім загальної й головної причини припинення діяльності церков і течій — адміністративний тиск і терор з боку радянських силових органів, були й внутрішні причини. Серед них можна назвати низький рівень освіти кліру, слабку дисципліну (в тому числі і фінансову) у церквах тощо. У деяких церквах значення священика як душпастиря нерідко зводилося парафіяльними радами до рівня требовиконавця, найманця для виконання обрядів. Не додавало авторитету, наприклад УАПЦ, і те, що було перервано загальновизнану апостольську спадкоємність. У конкурентній боротьбі з іншими церквами опоненти УАПЦ мали вагомий козир. Проте, за великим рахунком, причини богословського та дисциплінарного характеру, якими дехто із радянських дослідників намагався пояснити "саморозпуски" православних церков в Україні в довоєнний час, не є визначальними. Церква у своєму розвитку може виправляти навіть і свої установчі засади: Обновленська церква в Україні поступово відмовилася від одруженого єпископату, а в рядах УАПЦ почали з'являтися і єпископи традиційної висвяти. Детальний розгляд більшості внутрішніх причин безладдя в православних церквах показує, що майже всі вони викликані політикою влади, скерованою на знищення національних Церков в Україні — Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької церкви — в першу чергу. Чому був низький рівень освіти священиків? Чи не тому, що влада не дозволяла церквам відкривати навіть душпастирські курси, не кажучи вже про семінарії, заборонила випуск релігійної періодики та ін.?

Усе це дає підстави констатувати, що курс комуністичної партії та держави щодо православної церкви після захоплення України більшовицьким режимом визначався тут (як і в цілому по СРСР) партійними інтересами, політичними амбіціями партійного та державного апарату. Для виконання своїх завдань влада активно використовувала репресивно-каральний апарат, силу якого православні клірики та вірні повною мірою відчули на собі. Наприкінці 30-х років було здійснено практично повну ліквідацію православної церкви на території як радянської України, так і в СРСР у цілому. В Україні не залишилося жодного єпископа. Лише в грудні 1939 р., після приєднання Західної України, призначено екзарха України, митрополита Київського та Галицького Миколая (Ярушкевича), який також обслуговував і білоруські парафії. Отже, відкрито ворожий курс більшовиків щодо релігії і церкви — характерна закономірність існування СРСР довоєнних років.

Контрольні завдання і запитання:

1. Чим викликана репресивна політика більшовицького режиму щодо релігії?

2. Розкрийте особливості розвитку автокефального руху в 1917—1939 роках.

З* Чому національно зорієнтовані течії в Україні були приречені на невдачу?