Розділ «3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ: КОЛИСКА УКРАЇНСЬКОЇ БОГОСЛОВСЬКОЇ ДУМКИ»

Особливості періодів викладання богословських курсів в академії

У викладанні богослов'я в Києво-Могилянській академії чітко вирізняються два періоди. Перший відзначається відносною свободою професорів курсу від якихось схоластичних вимог. Свідченням цього є довільність у назві трактатів, у їхньому розміщенні в структурі курсу, в послідовності подання матеріалу. Професори богослов'я прагнули не просто механічно передати зміст віро повчальних догматів, а й дати їм відповідне філософське обгрунтування, створити православну систему богословської науки. Якщо раніше (до XVIII ст.) аргументацією істинності того чи іншого положення православного віровчення виступало лише посилання на Святе Письмо чи Святий Переказ, просте зіставлення взятих звідти думок, без будь-яких логічних дедукцій, то в Київській академії православне віросповідання було приведено в певну, логічно обгрунтовану й послідовну систему. Саме тому беззастережно можна визнати, що всім складом своєї богословської культури Українська церква на початку XVIII ст. наблизилася до сучасного їй стану католицької теології.

Другий період у викладанні богословських курсів у Києво-Могилянській академії починається 1759 р., коли на вимогу митрополита Арсенія (Могилянського) ректор Давид Нащинський змушений був ввести викладання богословського курсу "Православне сповідання Кафолічної Східної Церкви" за єдиним для всієї царської Росії тематичним планом і підручником. Наприкінці століття курс цей дістав назву "Православне вчення або скорочене християнське богослов'я". Читали його лише півроку. За основу курсу було обрано богословську систему Теофана Прокоповича, яку кожний з викладачів міг опрацьовувати по-своєму, зберігаючи при цьому загальний її план.

З 1798 р. згідно з вказівками Священного Синоду в усіх духовних академіях, у тому числі і в Києво-Могилянській, запроваджено читання кількох богословських курсів. До них належать, зокрема, "Повний курс богослов'я", "Церковна історія", "Герменевтика", "Святе Письмо", "Моральне богослов'я" та ін.

Виховну роботу в академії було цілком підпорядковано підготовці "відданих чад" православної церкви. Окрім академічних курсів, цій меті мали слугувати конгрегації — студентські братства в ім'я Пресвятої Богородиці як небесної покровительки києво-могилянців. Члени братств зобов'язані були відвідувати конгрегаційний храм, яким спочатку виступав храм Братського монастиря, а з 1740 р. — Богоявленський храм, збудований на території самої академії. Під час церковних служб спудеї вивчали стрій православного богослужіння, набували навиків церковного читання й співу. При цьому на малих інструкціях спудеї молодших класів вивчали Катехізис, а вже на великих інструкціях старшокурсники вивчали Новий Заповіт.

На власне богословських курсах в Києво-Могилянській академії навчалося небагато спудеїв. Це пояснюється, певно, тим, що протягом всього періоду свого існування вона була загальноосвітньою, а не духовною навчальною установою. Саме тому процес навчання в ній не формував бажання до церковної діяльності. Так, із 52 осіб, які в 1729 р. закінчили богословський курс, духовний сан прийняли лише 16. Більшість випускників, закінчуючи ці курси, відмовлялася приймати чернецтво. В 1758 р. префект академії С.Миславський, відповідаючи на запит Синоду, писав: "Студенти Київської академії, які навчаються філософії й богослов'я, в монахи йти не бажають".

У богословських класах не було такої форми підсумкового контролю за знаннями, як нотати чи іспити. Замість них широко практикувалися диспути, на які запрошували послідовників різних християнських конфесій. Наприкінці кожного семестру спудеї-богослови писали так звані "великі дисертації", захищаючи їх у присутності всіх з навчального потоку.

Духовні впливи Києво-Могилянської академії

Вже наприкінці XVII ст. Києво-Могилянська колегія стала не лише єдиною високошкільною інституцією та єдиним найголовнішим промотором культурно-релігійного відродження серед слов'янських народів всього православного Сходу, а й єдиним на цих теренах носієм основних здобутків західної культури (Корчмарик Б. Духовні впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України. — Львів, 1993. — С. 7—20). Як підкреслює Кирило Ставровецький (Транквіліон), академія дала таких служителів церкви, котрі більше, ніж інші, могли поширювати між одноземцями — і словесно й письмово — "світ пізнання і світ спасіння віри". Але не лише між "одноземцями". З її стін вийшли відомі діячі православної церкви й культури інших країн. Це Симеон Полоцький і Георгій Кониський (Білорусь), Мілеску Спафарій і Удріце Настурел (Молдова), Діонісій Новакович і Симеон Балтич (Сербія). Найбільший вплив на церковні процеси, розвиток культури й освіти Києво-Могилянська академія мала в XVII — XVIII стст. у Московській державі. З академії вийшло багато відомих її церковних і державних діячів, архієреїв, викладачів духовних навчальних установ.

Проте коли репрезентанти київської богословської науки, що здобула в першій половині XVII ст. велику популярність на всьому християнському Сході, почали розширювати простір своєї культурно-релігійної діяльності за межі Києва, зокрема на Московію, представники російського духовенства різко засудили цю науку як єретичну, а московські владики заборонили поширювати в себе будь-яку українську літературу. Однак завдяки енергійним заходам прогресивних кіл Московської держави вже на початку другої половини XVII ст. було створено такі умови, що "київські вчені... стали користатися там великим авторитетом" і мали "вирішальний вплив на подальший розумовий розвиток великоросіян" (Эйнгорн В. О сношениях малоросійскаго духовенства с Московским правительством в царствованіе Алексея Михайловича. — Кн.2. — М., 1893. — С.235). Авторитет представників київської науки визнавали не лише у справах церковно-богословських, а й у питаннях церковного устрою та правопорядку.

Не однаково оцінювали розвиток українсько-московських духовних взаємин, поширення на своїх землях духовно-культурних традицій Києва в другій половині XVI — першій третині XVII ст. правителі Московії та її духовенство з широким загалом населення. Якщо перші вбачали у зближенні, а то й об'єднанні Української церкви з Московською можливість вирвати свою державу з темряви й відсталості і наблизити її до культурних здобутків освіти та науки передових на той час країн Європи, то інші, зокрема безграмотні духівники, розглядали це як посягання на усталені форми свого буття й духовності, як віроломство єретиків та богопротивних "мудрствующих". Усвідомлюючи те, що "в нас священики малограмотні, святих таїнств не розуміють" і що "їх потрібно вчити, щоб вони могли вразумляти православний народ в істинах християнських", Петро І радить патріарху Андріану "в Київ послати декілька десятків їх в тамошні школи для навчання" (Устряловъ Н. Исторія царствованія Петра Великого. — СПб., 1858. — Т.З. — С.355 — 356) і вирішує поставити на ключові посади в Московській державі й церкві представників київської науки. В утвореному 1721 р. Священному Синоді Петро І доручає посаду президента професору Києво-Могилянської академії, згодом виконуючому обов'язки патріарха Московської церкви митрополиту Стефану Яворському, а віце-президента — митрополиту Т.Проко-повичу, який був автором "Духовного Регламенту", покладеного в основу діяльності цієї нової церковної інституції. Другий взагалі посів місце неофіційного співправителя країни й ініаціатора всіх перетворень "первоначальника".

Привертає увагу те, що протягом першої половини XVIII ст. не лише єпископські кафедри, а й усі основні архієрейські посади в управлінні Московською церквою, зокрема у Священному Синоді, обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Не менше як 200 вихідців із цієї вищої Київської школи в 1721—1750 роках були настоятелями російських монастирів (Харламповичъ К. Малоросійское влияніе на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914. — Т.1. — С.251). Як писав М.Булгаков, усі вони своїми повчаннями "оголошували всю Росію у всіх її кінцях і межах" (Булгаковъ М. Исторія Кіевской Академіи. — СПб., 1843. — С.173).

Невтомна праця вихідців з України на ниві християнізації російського суспільства, піднесення рівня його культурно-релігійного життя сприяли тому, що таких високозаслужених представників київської науки, як Данило Ростовський (Туптало), Інокентій Іркутський, Іосафат Білгородський, Іоанн Тобольський, Павло Тобольський та Арсеній Ростовський, Московська церква згодом визнала своїми святими. Особливої шани серед них удостоївся Д.Туптало. Його твори "Четьї-Мінеї (Життя святих)", "Алфавіт Духовний", "Пошук, або Огляд про Розкольницьку Бринську віру", "Літопис", "Повчальні слова", "Дзеркало Православного Віросповідання" та інші стали основою розвитку російської богословської думки й розглядаються як "святе слово" й нині.

У листі до Київського митрополита Рафаїла (Заборовського) єпископ Смоленський Гедеон 1739 р. писав, що з Києво-Могилянської академії "вся Росія джерел премудрості набиралася і всі свої нововідкриті училища напоїла і виростила". Це, очевидно, можна сказати про перший період діяльності установи, коли вона виховала й водночас увібрала у свою професорську сім'ю таких знаних діячів культури, як Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Інокентій Гізель, Інокентій Галятовський, Дмитро Туптало, Георгій Кониський та ін. І, певно, не тому українські дослідники мало студіювали теологічну продукцію професорів першого періоду, котрі не сподівалися знайти в ній "значну поживу", як стверджує М.Грушевський, а тому, що вона була недоступною їм. Це виявилося не лише в мові подання матеріалу — латині, а й у тому категоріально-понятійному апараті, яким оперували мислителі. Однак це потребує ще спеціального дослідження.

Твердження М. Грушевського цілком можуть стосуватися лише другого періоду діяльності академії, коли вона справді не дала жодного сильного богослова, самостійного дослідника, а її випускники були переважно добре підготовленими проповідниками, канониками, компіляторами, які йшли за богословською традицією Московської церкви (Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — Львів, 1927.- С.84).

З приходом до влади цариці Катерини II розпочалася повна руйнація українського православ'я, а водночас і відрив навчального процесу в Києво-Могилянській академії від рідного грунту, національних потреб українського народу. В інструкції графу П.Румянцеву, призначеному 1764 року правителем Малоросії, імператриця радила звернути особливу увагу на Київську академію, бо, хто "навчається богослов'я тут і визначає себе до чинів духовних", йдуть до цього "за розпусними правилами римського духовенства", а також "заражуються багатьма ненаситної жадоби й честолюбства началами" (Голубев О. История Киевской духовной Академии. — Киев, 1886.- С.218).

Проте уніфікація роботи духовних академій, здійснена в царській Росії наприкінці XVIII ст., остаточно не здолала творчого духу Київської академії. її професори перенесли європейський рівень богословського мислення на московський грунт. З повним правом можна говорити про самобутню київську богословську школу, творча спадщина котрої ще потребує копіткої праці дослідників. Першочергове завдання, яке стоїть сьогодні перед релігієзнавцями України, — це переклад богословських творів професорів-києво-могилянців українською мовою і видання їх.

Контрольні завдання і запитання

1. Яку роль відіграв митрополит Петро Могила в організації Києво-Могилянської Колегії?

2. Чи завжди читалися в Могилянській академії богословські курси, хто їх читав і який зміст вони мали?