Але численні дані патомедицини і дефектології засвідчують дійсно дуже високу компенсованість. Це означає, що є дещо головне, про що ми точно не знаємо, але воно й визначає цю гнучкість і величезне прагнення системи організму (нехай і нєусвідомлюване) до невпинного розвитку, до буття і соціалізації. Це є нужда. Вражаючою є кількість і різноманіття спадкового матеріалу людини. Сотні тисяч генів, що знаходяться в хромосомах - це ще не все: існує цитоплазматична спадковість, існують біохімічні процеси, які продовжують існувати в зиготі, і вони також сполучають в собі унікально-специфічне І всезагальне.
З іншого боку, існують різні за функціями гени, і далеко не всі вони синтезують на собі як на матриці інформаційні РНК з подальшим біосинтезом відповідної білкової макромолекули. Існують гени-регулятори, існують, нарешті, так звані "мовчазні" гени, функція яких зовсім невідома. Слід також мати на увазі, що зміни в структурі і функціях відбуваються набагато частіше, ніж ми уявляємо, адже заміна всього одного нуклеотиду означає, що на відповідному місці в молекулі білка буде стояти інша амінокислота, зміниться просторова конфігурація молекули, а отже, зміниться і її функція. Отже, дуже багато може змінитися. І набір генів - ще далеко не фатум. Не повинно мінятися пише головне і цілісне: якщо істота готується стати особистістю, то система повинна зберігатися.
Суттєвим є й те, що процеси на рівні клітини і організму, біохімія, генетика і фізіологія життя є процесами людського організму. І це означає, що вже на даних рівнях ми не маємо чисто біологічних, природних механізмів. Наявність соціальної спадковості не викликає жодних сумнівів у сучасних вчених, інша справа, що не треба спрощувати і вульгаризувати це уявлення.
Якщо ми будемо шукати шматочок ДНК, який "контролює і визначає схильність до злочинів або здатність любити" - це дійсно буде смішно... І ми, власне, не про це. Якщо тіло людини, біологічну конституцію є сенс розглядати як "носія" психічного і водночас - як його обов'язкову змістовну складову (підструктуру особистості), то тут йдеться про зміну форми існування і взаємодії двох факторів: біологічного і соціального. Поза особистістю, навколо неї, вони існують як різні сили, а в самій особистості - перетворюються в одне - в інобуття одне одного, в нерозривну єдність. Розвиток породжує нову якість. Але те ж саме ми можемо сказати про спадковий матеріал. Статева клітина, що несе спадковість, є не лише "плоть від плоті", але й "дух від духу", вона - невід'ємна змістовна одиниця тієї унікальної єдності, якою є людська особистість. Інакше, якби вона не несла в собі в змінено-спрощеному вигляді всю особистість, вона і "клітинкою" б не називалась. Не набір окремих генів (шматків молекули ДНК), а цілісна інтегрована сукупність спадкового матеріалу, об'єднана в єдину систему з іншими складовими життєдіяльності клітини, утворює ту якісно нову структурно-функціональну єдність, яка в зміненому вигляді, як інобуття, несе в собі й інформаційний досвід, і вихідну нужду до буття всієї особистості.
Якщо зрозуміти справу так, то стає ясно, що й саме розділення спадковості людини на біологічну і соціальну є штучно-довільною інтелектуальною операцією дослідника для того, щоб краще зрозуміти... Але він втрачає при цьому все... Коли Виготський доводить, що дійсні особливості вищої психіки як цілісності визначаються не стільки рівнем і змістом розвитку окремих функцій, скільки специфікою зв'язків між ними, їхньою взаємодією, то чому не можна використати цю логіку? Тоді слід сказати, що особливості спадковості людини в цілому визначаються не тільки тим, які гени і скільки виступають як її елементи, а ще й тим, як вони взаємодіють, яка цілісність тут утворюється. І стає ясно, що карколомні досягнення сучасної генетики в галузі розкодування окремих генів є, насправді, дуже попереднім, пробним кроком ще лише в напрямі проблеми спадковості, а ніяк не спробою її вирішення.
Така точка зору пояснює плинність, нескінченність і наступність особистості в історії. Адже спадковий матеріал як структурно-функціональна цілісність не синтезуються людиною за період її життя. Він передається, зберігаючись, у повному вигляді, протягом всієї історії людства І доповнюється історією життя конкретної людини. Звідси ж стає зрозумілим вічність любові: якщо дана конкретна істота з'явилась (зачалась) без любові, це не означає, що вона взагалі не несе її в собі. Спадковість батьків має, несе в собі любов поза їхніми актуальними почуттями: любов як втілення життя тисяч людських поколінь.
Але розгляд любові лише в контексті особистісних взаємостосунків є частковим, неповним і, отже, не дає дійсного розуміння цього унікального і всеохоппюючого явища та усвідомлення його повного значення в існуванні людини, в зародженні і плині життя взагалі. Тейяр де Шарден сказав свого часу: "Для науки про людину величезне значення має те, що на конкретному просторі Землі виникла і зросла зона думки, де не лише зародилася і була проголошена дійсна всесвітня любов, але також було дане життєве свідоцтво, що вона психологічно можлива і здійсненна на практиці". Дня того, щоб надійно констатувати наявність любові у людей, слід, згідно загальному правилу генетичного підходу у дослідженні, уявити і дослідити можливість її наявності (нехай і в зародковому, нерозвиненому вигляді) у всьому живому, що існує. Філософи давно вже це помітили і відповідним чином висловились. Так, в одному зі своїх діалогів Платон визначає: "Любов'ю називається прагнення цілісності і потяг до неї". Далі стверджується, що бог любові Ерот розливається в усьому світі, і живе не лише в людській душі і її прагненні до чудових людей, але й багато в чому іншому - в тілах будь-яких тварин, у рослинах, в усьому існуючому, оскільки він є Богом великим, дивним і всеосяжним.
Інший філософ, М.Кузанський, зазначав, що любов, як зв'язок єдності і буття, в найвищому ступені є природною. "Ніщо не позбавлено цієї любові, без якої не було б нічого стійкого, все пронизане стійким духом зв'язку, всі частини світу внутрішньо зберігаються її духом і кожна з'єднується нею з усім світом". Цей дух любові, на думку філософа, з'єднує духовне і тілесне в унікальну єдність. Геніальні філософи у спогляданні помітили те, що зараз все більше привертає увагу позитивної науки: життя виникає й існує всупереч ентропії, і це означає (оскільки воно все ж таки виникає й існує!), що є протилежна за напрямком і адекватна за могутністю сила. Ми не знаємо, що вона собою являє, а можливо, й знаємо...
Розглядаючи вихідні підвалини життя, Т. де Шарден зауважує, що найпершим, найпростішим проявом любові є вже явище, коли фізичні або хімічні частинки починають притягувати одна одну і прагнути до цілісності. Так "запускаються" механізми розвитку, починається еволюція матерії, а потім і життя. Ця сила з'єднання водночас є силою (енергією) буття, вона означає потяг до існування, І ми називаємо її нуждою. Прийняття такої позиції означає визнання не випадковості біологічної еволюції, її спрямованого характеру. Це своєрідна антитеза дарвінізму, але вона є прийнятою в науці, принаймні, в певних ЇЇ напрямах. Ми не говоримо тут про метафізику і спіритуалізм, мова йде про цілком серйозну наукову думку. В.І.Вернадський вказував, що "процес еволюції життя завжди йшов без відходів назад, хоча і з зупинками, в один і той же бік - в бік уточнення і удосконалення нервової тканини, зокрема, мозку". Він говорить, що це кидається у вічі, але посилається на емпіричні дані, отримані Дж.Даном ще в 1855 році. І далі В.І.Вернадський підкреслює: "Найбільш характерною рисою цього процесу є спрямованість з цієї точки зору еволюційного процесу життя в біосфері". Ця революційна думка нашого великого співвітчизника не дуже "помічається" сучасною наукою через її теоретичну слабкість. Адже В.І.Вернадського ну ніяк не звинуватиш у містицизмі і спіритуалізмі. "Життя, взяте як єдине ціле, розглядається не як сукупність живих організмів, живих природних тіл, а як особливий прояв чогось, що в природі яскраво виявляється перш за все в живих організмах, але, можливо, не лише в них має місце". Вчений вважає дане положення дуже перспективним в плані теоретичного аналізу проблеми життя і загострює, що це "щось" е поки що незрозумілим.
В цілому, В.І.Вернадський схиляється до ідеї, що енергія (сила), що викликає, підтримує І розвиває життя, є силою всезагальною і має космічні витоки. Дані ідеї були підхоплені Т. де Шарденом, який вводить поняття ортогенезу, наголошуючи, що це є загальна характеристика спрямованої ускладненості еволюції живого. І спрямоване воно в бік розвитку психічного ("свідомості"). Говориться про наявність могутньої енергійної сили життя (нужди до буття), яка визначає прагнення до цілісності, гармонійності і має дуже багато модифікацій-розгалужень ("віяло" - в термінології Шардена), у людини кристалізуючись в любов. Думка, свідомість виникає між двома істотами, підкреслює Тейяр, і це "замикає коло" - тільки любов як потяг до з'єднання могла народити думку: виникла людина. "Щоб світ прийшов до своєї завершеності під впливом сил любові, фрагменти світу шукають один одного. І тут - ніякої метафори і значно більше змісту, ніж у поезії. Сипа вона чи кривизна, чи всезагальне притягнення тіл, яким ми настільки вражені, - це лише зворотний бік або тінь того, що реально рухає природою". Здається, Тейяр підходить дуже близько, і йому залишається лише назвати наш термін - "нужда". І для того, щоб знайти ключову космічну енергію (В.І.Вернадський), треба піднятися до вершин особистості, людського духу, адже "любов у всіх своїх нюансах є не що інше як більш-менш безпосередній слід, залишений 8 серці елемента психічною конвергенцією до себе універсуму".
Лише любов, і про це свідчить досвід життя, здатна справді завершити людські Істоти як такі, оскільки лише вона одна з'єднує ці істоти їх безпосередньою сутністю. "Дійсно, - зауважує Тейяр, - в яку хвилину двоє закоханих досягають повного володіння самими собою, як не в ту, коли вони втрачають себе один в одному?". Але з'єднання буде водночас актом творіння, коли воно не відбуватиметься як з'єднання "будь з ким", і "будь-яким способом", оскільки любов зникає в контакті з безособистісним і анонімним. Любов породжує в особистості відчуття цілісності, почуття універсуму, і можна зрозуміти і розділити подив Тейяра, коли він вигукує: "Як могла психологія ігнорувати цю фундаментальну вібрацію, тембр котрої для тренованого вуха вчувається в основі або, швидше, на вершині будь-якої сильної емоції?".
Питання це зовсім не риторичне: в ньому приховані дійсні пояснення деструктивності і "розгубленості" сучасного суспільства. Адже якщо прийняти викладене (а його - треба приймати, адже воно не лише очевидне, але й продумане багатьма творцями і навіть досліджене в емпіричній науці, нехай і недостатньо), постає загадка: чому ж тоді люди так мало люблять, і чому так багато жорстокості і деструктивності? Ми повертаємося до конкретної площини. Любов передбачає свободу її суб'єктів, і, отже, коріння проблеми - в реальній несвободі особистості сучасного світу. Парадоксально, але цілком грамотно і ґрунтовно вирішив це питання Е.Фромм: людина, насправді, може мати свободу в будь-якому суспільстві, але вона її... не хоче і від неї "тікає". А отже - тікає й від любові. Дуже багато західних персонологів досліджували даний феномен. Сам Е.Фромм доводить, що людина, насправді, "втікає" не стільки від свободи і любові, скільки від відповідальності, яка жорстко й однозначно з ними пов'язана, ідо якої людина виявляється зовсім не готовою.
Інший аспект розглядає К.-Г. Юнг. Саморозвиток і самореалізація особистості (необхідні атрибути любові) уявляються йому не лише "чудовими" якостями і тенденціями, а ще й дуже важкими. Особистість, що самореалізується, відмовляється від конформізму й існує ніби на гірській вершині - їй там дуже гарно (дух захоплює від захвату), але дуже небезпечно - там жорсткі вітри, холод, височінь... Тому, зазначає Юнг, "переважна більшість людей обирає не власний шлях, а конвенції, і внаслідок цього кожна з них розвиває не саму себе, а якийсь метод, тобто дещо колективне за рахунок власної цілісності". Акція особистісного розвитку виявляється доволі "непопулярним" заходом, малоприємним шляхом ухилення від магістральних шляхів конформізму. Художньо-оригінально це висловив В.Висоцький в "Балладе о любви":
И чудаки - еще такие есть -
Вдыхают полной грудью эту смесь
И ни наград не ждут, ни наказанья, -
И, думая, что дышат просто так,
Они внезапно попадают в такт
Такого же неровного дыханья.
Дуже цікавий і тонкий погляд на любов як взаємостосунки вдалось висловити Ж.-П.Сартру. Суттєве в цих стосунках він визначає так: "не мене тепер повинні розглядати на тлі світу, як "оце" серед інших "цих", а, навпаки, світ повинен розкриватися завдяки мені". Тобто, кохана людина стає реально тим об'єктом-тлом, у світлі якого сприймається світ. Але ця позиція виявляється досить складною і вразливою. Любов, що очікується від іншого, нічого не повинна вимагати, вона - "чиста відданість без взаємності". Проте виявляється, що це пов'язано із свободою, і пов'язано суперечливо. "Той, хто любить, в першу чергу вимагає (! - авт.) від коханого вільного рішення. Щоб інший любив мене, я - повинен бути вільно обраний ним в якості коханого". І ми не помічаємо цю тонкість - я вимагаю свободи, а отже, оскільки мене люблять, вже роблю людину не вільною. А така невільна людина мені не потрібна як об'єкт моєї любові: якщо мене обрали не вільно - це мене швидше лякає, або провокує агресію чи маніпуляцію, але аж ніяк не сприяє любові.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Загальна психологія: Хрестоматія» автора Скрипченко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „С. Д. Максименко. Особистість починається з любові“ на сторінці 3. Приємного читання.
