Розділ ІІ. Становлення української адвокатури: історичний нарис

Пленум Верховного Суду СРСР "Про практику застосування судами законів, що забезпечують обвинувачуваному право на захист", де наголошувалось, що суди зобов'язані забезпечувати підсудному можливість захищатися усіма встановленими законом засобами та способами від пред'явленого обвинувачення, а також зазначено, що порушення права на захист слід вважати суттєвим порушенням норм кримінально-процесуального закону, що тягне за собою скасування судового рішення.

В останні роки існування Радянської держави здійснилися сподівання кількох поколінь учених та практиків-юристів, а, отже, і населення величезної держави. Відбулися події, що мали велике значення і для зміцнення ролі адвокатури, і для розвитку та лібералізації судочинства. 10 квітня 1990 р. першим президентом СРСР (він же і генеральний секретар ЦК КПРС) було підписано закон СРСР "Про внесення змін та доповнень до Основ кримінального судочинства Союзу PCP та союзних республік". Цей закон втілив мрії кількох поколінь радянських вчених-юристів.

Захисник допускався до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, що підозрюється у скоєні злочину, чи застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту - з моменту оголошення її протоколу затримання чи постанови про застосування цього заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.

Це був надзвичайно важливий крок на шляху до зміцнення законності на території СРСР. З цього часу для підозрюваного чи обвинувачуваного на ранніх етапах розслідування допускався професійний захисник, який користувався правом бути присутнім при пред'явленні обвинувачення, брати участь у допитах підозрюваного чи обвинувачуваного, а також інших слідчих дій, виконуваних з їх участю; ознайомлюватися з протоколом затримання, постановою про застосування запобіжних заходів; з моменту допущення до участі у справі захисник здобував право також після першого допиту затриманого чи такого, що утримується під вартою, підозрюваного, обвинувачуваного мати з ним побачення віч-на-віч без обмеження їх кількості й тривалості.

6. Адвокатура незалежної України

Адвокатура незалежної України розпочала свій шлях не з нуля. Попри зневажливе ставлення до адвокатури як до інституту, який радянська система змушена була терпіти перед міжнародною спільнотою, наперекір процесуальним обмеженням адвоката в радянському судочинстві, а може, і завдяки останнім, у тоталітарній державі виросло і загартувалося у процесуальних баталіях покоління юристів досить високого рівня.

60-90-ті роки XX ст. стали періодом перегляду кримінально-процесуальних стандартів у напрямі лібералізації положень щодо повноважень адвоката-захисника на попередньому слідстві та в судочинстві. А з середини 70-х років з адвокатом як процесуальною фігурою змушені були всерйоз рахуватись слідчі та судові органи.

І хоча прокуратура де-факто залишалась головним наглядачем від партії в судочинстві, і саме на неї покладалось розслідування найбільш небезпечних, на погляд КПРС, кримінальних справ, а судова система, як і раніше, повністю контролювалась єдиною правлячою партією, суди іноді (з дозволу тієї ж партійної верхівки) переступали табу щодо ідеалізації позиції прокурора в судовому процесі, і не останню роль в таких незапланованих кроках відігравали саме адвокати.

Більше того, останні десятиріччя минулого століття ситуація склалась таким чином, що негласним осередком юридичної думки в районних центрах, як правило, вважалася саме юридична консультація. І зовсім не тому, що там працювали найрозумніші. Справа у тому, що сама система позбавляла суддів та слідчих самостійності у прийнятті професійних рішень а відтак - і самовдосконалюватися. Слідчий та судця діяли під пильним наглядом прокурора району. Останній же, будучи за партійною номенклатурою обов'язково членом бюро райкому партії, міг діяти самостійно лише в певному діапазоні, не переступаючи меж партійної дозволеності.

Все це з роками перетворювало навіть розумних людей на слухняних виконавців партійної волі. Така заангажованість притупляла бажання мислити творчо і самостійно.

Державний обвинувач (як правило, помічник прокурора) приходив у судове засідання з категоричним наказом вимагати певної міри покарання і не міг відступити від вказівки прокурора, не порадившись з ним. Це нерідко призводило до того, що державний обвинувач, який брав участь у судовому процесі кілька днів, місяць чи більше, вочевидь впевнившись у тому що справа зліплена бездарно, неякісно і практично розвалилася на очах учасників судового засідання та аудиторії, у своєму судовому виступі вимагав наказ прокурор, ніби судового засідання і зовсім не було.

Нерідко і сам державний обвинувач, прекрасно оцінюючи своє безглузде становище, безпомічно розводив руками, мовляв, що вдієш, так наказано...

Серед цієї сірої та покірної маси юридичних чиновників, які добровільно обрали свій шлях служіння Феміді, адвокатура була острівцем вільної думки, незалежної від партійних вказівок. Це давало адвокатам змогу відкрито боротися на теренах кримінального судочинства, відстоюючи права підзахисного аж до найвищих судових інстанцій і часто доволі успішно.

Приклад. Сігал Дмитро Захарович, інвалід війни, у шестидесяті роки минулого століття працював продавцем господарських товарів в одному з донецьких магазинів. Після одного з гучних Пленумів ЦК КПРС, який в черговий раз вирішив "посилити боротьбу зі злочинністю", народ, як водиться, крикнув - "одобрямс", а правоохоронці кинулись боротися з тими, на кого "розсердилася" КПРС. Цього разу вона знову "розсердилась" на Бронштейнів, Рабіновичів та інших "небезпечних злочинців". На цій хвилі і була порушена справа про крадіжки соціалістичного майна в особливо значних розмірах на Дніпропетровській лакофарбовій фабриці. До кримінальної відповідальності було притягнуто більше сотні людей. Справа містилася в більш як шестистах томах. З-поміж інших, було притягнуто до відповідальності та засуджено до 15 років позбавлення волі Д. З. Сігала.

Ця справа цікава тим, що вона є майже хрестоматійною щодо єзуїтського використання лиховісного положення Кримінально-процесуального кодексу про право суду повертати справу на додаткове попереднє слідство.

До мене як до адвоката з проханням взятися за цю справу звернулися родичі засудженого, який відбув 7 років у радянських таборах. Фактично я брався за справу без усякої надії на успіх, бо всі строки оскарження минули, а пил давності густо покрив усі огріхи слідства.

Ознайомившись зі справою, я не повірив власним очам. Із шестисот томів справи я віднайшов неповних 6-7 аркушів, де лише у свідченнях завідувача складу фабрики мимохіть згадувалось прізвище засудженого. Жодного прямого доказу провини Д. З. Сігала у викраденні соцвласності у справі не було. Двічі суди розглядали скаргу нещасної, скаліченої війною людини. Двічі судді не знаходили провини в діях останнього і відправляли справу на додаткове попереднє слідство, але жоден суддя не наважився звільнити Д. З. Сігала з-під варти. І двічі слідчі, не виконавши жодної слідчої дії, направляли справу до суду. Третій склад суду не витримав прокурорського натиску, махнув рукою на власну совість і засудив Д. З. Сігала до 15 років позбавлення волі.

Пройшовши всі офіційні інстанції, адвокат потрапив на прийом до тодішнього голови Верховного Суду В. Г. Зайчука. Досить уважно вислухавши мене, він запитав: "Ви хоч розумієте, чого від мене вимагаєте? Шістсот томів справи, 7 років засуджений відбуває покарання, а ви стверджуєте, що він невинен!". Я відповів, що готовий нести відповідальність за кожне слово своєї скарги. На скарзі з'явилась резолюція: "витребувати". Так справу було витребувано, а згодом і з'явився протест голови Верховного Суду. Всі рішення судів щодо Д. З. Сігала були скасовані, а справу знову ж таки було направлено на додаткове розслідування. Цього разу слідчий змушений був припинити справу за відсутністю доказів про наявність у діях Д. З. Сігала ознак злочину. Людині, якій довелося без вини втратити 7років життя, інваліду Великої Вітчизняної війни, згідно з радянськими законами, виплатили заробітну платню за два місяці, і ніхто перед ним не вибачився за допущені помилки, і нікого не було покарано. Закон ретельно оберігав правоохоронців від свого ж народу. Д. З. Сігал помер через 8 місяців після звільнення його з-під варти

Приклад. У другій половині 70х років минулого століття в одному з великих обласних центрів України була сфабрикована кримінальна справа проти К. Відому через свою публічну професію у великому місті жінку звинуватили у вбивстві власної матері. Слідчий районної прокуратури, грубо порушуючи закон і всі етичні правила слідства, взяв підозрювану під варту, а вже потім, щоб виправдати свої дії, сфальсифікував докази, підганяючи їх під власну версію обвинувачення. Ганебну роль у цій справі відіграли судові медики, які, на догоду слідчому, підганяли свої висновки під позицію слідства.

Під тиском прокуратури районний суд засудив К. за вбивство власної матері до 10 років позбавлення волі. Це було не тільки суворе та незаслужене кримінальне покарання. За людиною, як страшна химера, прикута до неї судовим вироком, невідступно котилася похмура слава матеревбивці. Останнє було страшнішим за вирок суду. Це був суд власних дітей і близьких, це була професійна смерть людини, що належала до публічної сфери і гуманної професії.