Розділ ІІ. Становлення української адвокатури: історичний нарис

У бурхливі часи цієї організаційної невизначеності були здійснені спроби деформувати фундаментальні принципи існування адвокатури. На сторінках державного видання "Щотижневик Радянської Юстиції" у 1927 р. з'явилася заява прокурора Б.Я. Арсеньєва, яку він зробив у московському клубі відповідальних працівників юстиції про те, що твердження, начебто можна захищати за будь-яких обставин, є виправданням неправди у промовах захисників. Згадана заява спровокувала широку дискусію

Однією із досить сміливих в умовах того часу спроб стати на шляху прокурорського твердження виявилася вже згадувана раніше робота М.М. Полянського "Правда и ложь в уголовном процесе", де було піддано досить сміливій для тих часів і обґрунтованій критиці позицію прокурора Б.Я. Арсеньєва, а також був здійснений виступ проти так званої "теорії моральної розбірливості" Є. Васьковського. Останній стверджував: "Через те, що для суспільства важливо, щоб захисник його інтересів на суді - адвокат - не надавав підтримки аморальним вимогам і не сприяв торжеству неправди над правдою, то в момент, коли він переконається у неправоті прийнятого ним процесу, він зобов'язаний відмовитися від подальшого його ведення".

М.М. Полянський беззастережно відкинув як безперечно помилкове твердження, що "адвокати грають на суді роль уповноважених суспільства подібно до того, як прокурори являють собою уповноважених держави".

Одним із найвідоміших авторів спотворення адвокатської ідеї, її ідеологізації і вихолощення був А. Я. Вишинський. Виступаючи на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 р., він висловився так: "Ви старші від нас на два дні, хоча багато в чому ми вас випередили і перегнали, і насамперед у справі здійснення завдань, які покладаються на органи пролетарської диктатури. Потрібно рости, товариші, і як можна швидше". І трохи далі, формулюючи основний, на його погляд, обов'язок адвоката, А.Я.Вишинський додавав, що адвокат повинен "... вести свій захист так, щоб підняти його на висоту інтересів пролетарської держави - ось в чому полягає ця позиція; захищаючи обвинувачуваного, не випускати з поля зору, що радянська держава оточена ворогами, що вона не звільнилася ще повністю від багатьох залишків капіталістичних класів, які намагаються підірвати цю державу зсередини, що всякий більш-менш серйозний злочин має антидержавний характер ... принципами радянського захисту мусять бути принципи соціалістичного будівництва".

Але на цьому "поради" головного прокурора Радянської держави не закінчилися. В тій же доповіді він висловився вже зовсім відверто. Торкнувшись знаменитих політичних судових справ Шахтинського процесу та Промпартії, А.Я. Вишинський сказав: "У цих процесах наші захисники зуміли надати усі свої аргументи на захист підсудних, не відходячи від принципової основи, спільної з обвинуваченням, з усією державою, з підґрунтя саме інтересів соціалістичного будівництва, інтересів держави пролетарської диктатури". І ще він, відверто погрожуючи, закликав: "Якою б помилковою не здавалась захисникові позиція обвинувача, він (адвокат) мусить пам'ятати, що перед ним - представник радянської влади... що у результаті того, як він буде відбивати удари свого суперника, він сприятиме організації, формуванню суспільної думки, що він може об'єктивно, навіть сам того не бажаючи, стати прапором обивательських, міщанських, контрреволюційних, ворожих радянській країні настроїв". Спробував би адвокат після такої настанови генпрокурора покритикувати державного обвинувача.

Отже, на думку керівництва держави, адвокатом міг бути той, хто вміє відстоювати свої погляди і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що вірить, з огляду не на інтереси клієнта, а на інтереси соціалістичного будівництва, на інтереси держави. Професійні принципи адвокатури в тому вигляді, як їх сприймає цивілізований світ, були відкинуті і забуті як шкідливий "пережиток капіталізму".

За цих обставин більшовикам потрібно було створити видимість законності під час судової розправи з політичними супротивниками. Для цього в судовому процесі мав бути присутнім адвокат, але такий, який би був абсолютно контрольованим і ручним. Більш того, влада хотіла знайти в адвокатах своїх помічників у масових розправах. Але через наповнення колегій адвокатів юристами дореволюційного ґатунку досягнути бажаного було нелегко.

16 серпня 1938 року було прийнято закон "Про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік". Нарком'юст СРСР, якому була підпорядкована адвокатура, 22 грудня 1938 р. видав директиву "Про роботу колегій захисників". Цей документ започаткував систему заходів з остаточного перетворення адвокатури на вірнопіддану радянську установу.

Затверджене 16 серпня 1939 р. нове положення "Про адвокатуру" 1939 р. було "типовою" моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили суміщати роботу в держустановах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило останніх вибирати між роботою в держсекторі і в адвокатурі. Усі питання, пов'язані з діяльністю адвокатів, почали вирішуватися загальними зборами членів колегії адвокатів та її президією. Ці органи обирались таємним голосуванням.

Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Наркомату юстиції СРСР, республіканським наркоматам юстиції та регіональним управлінням Нарком'юсту.

23 квітня 1940 р. затверджується інструкція НКЮСРСР№ 47 "Про порядок проходження стажистами практики в юридичних консультаціях колегій адвокатів". Стажисти проходили практику протягом одного року, після чого, при успішному виконанні стажистської програми, президія колегії адвокатів зараховувала стажиста до членів колегії адвокатів, а іноді зарахування відбувалося і до закінчення строку стажування. Народному комісару юстиції СРСР та Народному комісару юстиції союзної республіки належало право відводу прийнятих президією адвокатів. Так здійснювався контроль з боку органів юстиції за прийняттям до адвокатури.

Періодично влада нагадувала адвокатам, що вони перебувають під особливим контролем держави. Так, наказом Народного комісаріату юстиції СРСР № 65 "Про контроль за прийняттям до адвокатури СРСР" від 22 квітня 1941 р. призначено дослідження роботи ряду колегій адвокатів, за висновками якого встановлено, що "... президії колегій формально ставляться до прийняття в члени колегій адвокатів і нерідко приймають в колегію без перевірки матеріалів про попередню діяльність тих, хто вступає до колегії. За такого несерйозного ставлення до прийняття до адвокатури в її лави проникають особи, що не відповідають ні політичним, ні діловим вимогам".

За роки війни кількісний склад адвокатури значно скоротився. Юридична допомога інвалідам війни та членам їхніх сімей за визначеними категоріями справ надавалася безкоштовно. З цією метою НКЮ СРСР листом № Д-21 від 6 березня 1943 р. зобов'язав президії колегій для надання такої допомоги виділяти найбільш кваліфікованих адвокатів.

Під час війни виникла необхідність працевлаштовувати інвалідів війни, часто-густо ще молодих людей, яких війна зробила нездатними до фізичної праці, а інших професій вони ще не встигли опанувати. У цей час були створені дворічні юридичні школи, куди направлялися інваліди з середньою освітою для здобуття професії юриста. Багато таких людей працювали суддями, прокурорами, адвокатами, згодом завершили свою освіту у вищих навчальних закладах і стали фахівцями високої кваліфікації.

Після смерті И. В. Сталіна та історичного XX з'їзду КПРС, на якому було викрито та засуджено культ особи Сталіна, комуністичною партією, яка була втягнута своїм вождем у практику свавілля та беззаконня, здійснено певні кроки з підвищення законності у державі.

Природно, що ці кроки були дуже обережними і нерішучими. Найвищим законом у державі, де тотальною силою була єдина і незмінна протягом майже тридцяти років КПРС, залишалося слово партії. На цій хвилі 25 грудня 1958 р. було прийнято Основи кримінального судочинства Союзу СРСР та союзних республік. Нарешті, захисник допускався до участі у справі при закінченні попереднього слідства для ознайомлення підзахисного з матеріалами справи. Передбачалося право адвоката-захисника на зустріч зі своїм підзахисним віч-на-віч.

Прийняттю Основ передувала широка дискусія щодо подальшого розвитку інституту судового захисту. Важливим здобутком цього, першого такого масштабного документа з питань судочинства, було вирішення питання про допущення адвоката-захисника у кримінальний процес зі стадії попереднього слідства. Вершиною радянських перебудов у сфері кримінального судочинства було прийняття Кримінально-процесуального Кодексу. В Україні цей кодекс було затверджено 28 грудня 1960 р. Одним із найважливіших нововведень цього документа було допущення адвоката до участі у кримінальному судочинстві на стадії попереднього слідства з моменту його закінчення. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 31 серпня 1970 р. та від 31 серпня 1972 р. були внесені зміни, які розвивали інститут захисту в кримінальному процесі.

Серед багатьох функцій адвокатури участь адвоката-захисника у кримінальному процесі на попередньому слідстві стала однією з найважливіших. Уже в 1972 р. на стадії попереднього слідства адвокати України брали участь більш як у 45,4% від загальної кількості кримінальних справ у республіці.

Надалі, аж до розпаду Радянського Союзу, законодавство про адвокатуру практично не змінювалося, але не можна було не помітити підвищення ролі адвокатури в судочинстві і ставлення до неї з боку суспільства. Можна з упевненістю стверджувати, що в останні 15-20 років існування компартійного верховенства, грамотний і бойовий адвокат (а такі за радянських часів були) за наявності правової позиції здатен був домогтися досить відчутних результатів. Навіть тоді, коли його запеклим ворогом у відстоюванні сфабрикованої справи виступала всемогутня прокуратура. Тобто можна дійти висновку - від адвоката таки щось залежало.

Періодично Верховний Суд СРСР повертався до питань забезпечення прав на захист обвинувачуваного. 16 червня 1978 р. відбувся