Розділ ІІ. Становлення української адвокатури: історичний нарис

"Зізнання - цариця доказів". Зізнання ж здобувалися, як тепер стало загальновідомим, за будь-яку ціну.

Частково розкриті архіви органів НКВД розповідають про неабияку активність останніх у розкритті змов проти радянської влади і особисто проти вождя всіх часів та народів И.В. Сталіна, що перевершила, мабуть, усі відомі на той час рекорди зі знищення власного народу. Дослідження дають підстави для жахливих висновків цієї тривалої практики каральних органів "країни рад", яка обійшлася країнам, що добровільно увійшли до складу Радянського Союзу, в мільйони закатованих та знищених безвинних людей.

Наставляючи адвокатів, як слід виконувати свій професійний обов'язок із захисту в судових інстанціях, та розвиваючи цитовану вище думку, перший "законник" держави повчав адвокатів "... уміти відстоювати свій погляд і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що він вірить, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійна етика адвоката в тому сенсі, як її сприймає цивілізований світ, була геть відкинута і забута, як шкідливий "пережиток капіталізму".

Водночас було б неправильним повністю заперечувати спроби окремих учених і практиків повернутися до питань етичного плану в діяльності адвокатури, хоча б у дозволених системою межах.

Значний внесок у розвиток юридичної професійної етики радянського періоду зробили вчені-юристи: M. М. Полянський, Ю. Елькінд, M. С. Строгович, а пізніше В. В. Леоненко, О. С. Кобликов та ін.

Створення нової політичної влади в Росії призвело до зміни напряму розвитку держави взагалі та адвокатури зокрема. Більшовики відкинули вікові традиції, згідно з якими правова система мала рахуватися з етичними обмеженнями. Право почали трактувати як продовження політичної влади, а правові інститути перетворювались на "буржуйські видумки".

З перших днів післяреволюційної Росії адвокатура пройшла дуже складний шлях розбудови. Беручи до уваги ту обставину, що новий фактичний диктатор Росії, юрист за фахом і помічник присяжного повіреного в минулому, В. І. Ленін (Ульянов) люто ненавидів увесь адвокатський стан, легко пояснити усі поневіряння, які пройшла у своєму розвитку радянська адвокатура.

Декрет № 1 "Про суд" який було прийнято 24 листопада 1917 p., скасовував адвокатуру, прокуратуру, відділи кримінальних розслідувань і практично всю судову систему царської Росії. Без каральних органів, які багато років у радянській державі іменувались як судові та слідчі установи, нова держава існувати не могла. Але якщо більшість юридичних установ повинна була швидко перебудовуватися на нових революційних засадах, то відновлення адвокатури революційне законодавство не передбачало взагалі. У зв'язку з цим загальні збори московської колегії присяжних повірених постановили продовжувати адвокатську діяльність на основі законодавства 1864 р.

Згідно зі ст. З Декрету № 1 "Про суд", на роль обвинувачів та захисників допускались "усі незаплямовані громадяни обох статей, що користуються громадянськими правами". Такий невизначений стан адвокатури проіснував до прийняття 7 березня 1918 р. Декрету № 2 "Про Суд", який обмежив коло осіб, що можуть виконувати функцію захисту. Приписувалося організовувати при місцевих радах колегії правозахисників із досить обмеженими можливостями. Але й останні створювалися вкрай повільно.

У тому ж 1918 р, Раднарком видав декрет, яким приписував місцевим органам влади створити єдину організовану корпорацію захисників у рамках субсидованих державою колегій правозахисників. Основною метою держави у цей час було розірвати зв'язок матеріального характеру між адвокатом та його клієнтом, що і було досягнуто. Це мало своїм наслідком повну втрату адвокатом зацікавленості і обов'язку твердо обстоювати інтереси клієнта.

У листопаді 1918р. ВЦВК прийняв Положення "Про народний суд", яке замінило існуючі закони про суди та адвокатуру. Колегії правозахисників замінялись колегіями обвинувачів, захисників та представників сторін у цивільному процесі. Члени нових колегій перетворювались на державних службовців з оплатою, розмір якої встановлювався місцевими радами і прирівнювався до окладів судей народних суддів. Клієнти вносили плату за послуги на рахунок Комісаріату юстиції, з бюджету якого і виплачувалася заробітна плата.

Заборонялося звертатися по юридичну допомогу безпосередньо до адвоката. Звернення про забезпечення адвокатом потрібно було направляти керівництву колегії чи до суду, а ці інстанції призначали адвокатів. Головною метою всіх перелічених тут нормативних актів було повне зосередження в руках держави важелів впливу на судові органи шляхом відлучення від участі у справі захисника.

З кінця 1918 р. захисника, за рідким винятком, перестали допускати до участі на попередньому слідстві. Якщо за Декретом № 2 "Про суд" присутність адвоката допускалась при провадженні в суді всіх кримінальних справ, то за Положенням "Про народний суд" 1918 р. судді мали право не допускати захисника до суду з метою представлення інтересів клієнта, за винятком невеликої кількості випадків, коли на суді був присутній державний обвинувач або коли справа розглядалася судом у складі 6 засідателів.

11 травня 1920 р. Раднарком видає постанову "Про реєстрацію осіб з вищою юридичною освітою", згідно з якою, в триденний строк після опублікування цієї постанови, зазначені особи зобов'язані зареєструватися у підвідділах обліку та розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, що не зареєструвалися в зазначений строк, вважалися дезертирами і каралися судом. У такий спосіб діяльність адвокатів замінюється трудовою повинністю.

У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з'їзді працівників юстиції приймається рішення про внесення змін до Положення "Про народний суд РСФРР" від 30 листопада 1918 р., згідно з яким колегії захисників та обвинувачів замінюються системою періодичного залучення юристів до провадження справ. Але вже 21 жовтня 1920 р. ВЦВК приймає доповнення до Положення "Про народний суд РСФРР", яким повністю знищується навіть той паліатив, якими були колегії правозахисників. Як результат, буйно розквітає підпільна адвокатура, що не дуже влаштовує нову владу.

На четвертому Всеросійському з'їзді діячів радянської юстиції комісар юстиції Д. Курський змальовує перспективи подальшого розвитку адвокатури: "Або ми створимо організацію адвокатів, яка буде перебувати під нашим контролем, або візьме гору приватна практика". Саме на цьому з'їзді була запропонована для обговорення реформа адвокатури.

Положення "Про адвокатуру" було прийняте 25 травня 1922 р.. Воно лише в загальних рисах озвучувало ідею створення колегій захисників, і тому вже 5 червня 1922 р. Нарком'юст приймає більш детальне Положення "Про колегії захисників". Колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їхньою діяльністю покладався на суд, виконком та прокуратуру. Отже, після десятків невдалих спроб вигадати щось нове більшовики повернулися до форми організації адвокатури, створеної реформою 1864 р. Різниця виявилася лише в тому, що новій владі адвокатура була потрібна ще менше, ніж царському режимові. Але вона була змушена її терпіти з метою надання своїм діям видимості законності. Тому, повернувшись до зруйнованої дореволюційної моделі, більшовики запровадили щодо адвокатури потрійний державний нагляд.

Через те що навчальні заклади, які готували юристів, не діяли, то цілком природно, що членами нових колегій були в основному т. зв. "буржуазні спеціалісти", які здобули освіту за царських часів. За цих умов правляча партія більшовиків, маючи на меті зберегти тотальний контроль над адвокатурою, вводила до складу колегій, переважно на керівні пости, більшовиків. Найчастіше це були люди неосвічені і темні, єдиним вмінням яких була відданість більшовицькій ідеї. Ця тенденція збереглась упродовж існування радянської системи аж до її розпаду В адвокатуру, наче у штрафний батальйон, на посаду завідувачів юридичних консультацій, як правило, направлялися вигнанці і "погорільці" з прокуратури, судів і навіть міліції. Колегії очолювали вихідці з партійних органів чи вищих судових та прокурорських структур.

З кінця 1927 р. здійснювалися спроби перетворити колегії у т. зв. "трудові колективи", що не мало успіху. В 1934 р. було підготовлено проект закону про адвокатуру, надрукований у часописі "За социалистическую законность" за 1935 р. під № 1. Поряд з колективною формою організації адвокатури передбачалась можливість приватної адвокатури. Але цьому законові не судилося з'явитися.

Може скластися враження, що більшовики, знищивши всі судові установи попередньої влади, турбувалися про відновлення адвокатури і не знали, як це краще зробити. Але це не так. Більшовики на чолі з колишнім помічником присяжного повірника В. І. Ульяновим (Леніним), що екстерном закінчив юридичний факультет при Петербурзькому університеті, на 73 роки втягнули народи створеної ними держави в добре організовану систему беззаконня і терору.