Розділ Х. Безоплатна правова допомога. Місце та роль адвокатури

27. Законодавство про безоплатну правову допомогу

Закон України "Про безоплатну правову допомогу" було прийнято ВР України 02.06.2011 р., тобто майже через 14 років після прийняття Конституції України, яка проголосила право кожного на правову допомогу, а у випадках, передбачених законом, - безплатно.

Тривала байдужість народних обранців до цієї конституційної декларації не пояснювалась жодним чином. Незважаючи на численні порушення прав людини в Україні, в тому числі і в т.зв. правоохоронній сфері, законодавчий орган, витрачаючи безліч робочого часу на групові розбірки і чвари, залишав народ беззахисним перед свавіллям правоохоронців. Як могли, боролись із цим ганебним положенням адвокатура та правозахисники.

Таке становище слід визнати закономірним для країни, законодавчий орган і уряд якої існували без будь-якої законодавчо визначеної політики у сфері надання правової допомоги коштом держави.

Під тиском євроспільноти народні обранці змушені були повернутися обличчям до прав людини в Україні. Прийняття Верховною Радою України Закону України "Про безоплатну правову допомогу" нібито виправляє стратегічну неохайність політикуму України до святого-святих у європейському понятті питань з прав людини і пропонує законодавчу базу для реалізації конституційного положення про право кожного на правову допомогу, зокрема, у випадках, коли вона відповідно до закону повинна надаватись безплатно. Такий крок передбачено і в зобов'язаннях України за низкою міжнародних договорів, які містять положення щодо надання правової допомоги і учасником яких є Україна. Йдеться про Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1966 р. та міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1996 р, які прямо чи опосередковано встановлюють зобов'язання для держав-учасниць надавати безоплатну та кваліфіковану правову допомогу малозабезпеченим особам при обвинуваченні їх у вчиненні кримінальних правопорушень.

Зокрема, у § 3 (с) статті 6 Європейської конвенції зазначається, що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права, як захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або, за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги, захисника, - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Аналогічна норма міститься і у § 3 (сі) статті 14 частини III Міжнародного пакту, відповідно до якої кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення бути судимим у його присутності та захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, - бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, якщо того вимагають інтереси правосуддя, безплатно для нього в усякому такому випадку, якщо він не має достатньо коштів дня оплати цього захисника.

Прийнятий Закон, якщо оцінювати його "взагалі", претендує на вирішення давно наболілого питання і визначає порядок і підстави надання безоплатної правової допомоги, суб'єктів її надання, державні гарантії надання безоплатної правової допомоги, повноваження органів виконавчої влади у цій сфері, порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з питань надання безоплатної правової допомоги.

Визначальними принципами Закону є гарантована державою доступність та якість безоплатної правової допомоги. Згідно із Законом безоплатна вторинна правова допомога фінансується за рахунок видатків Державного бюджету України. Це положення нам буде вкрай необхідним при подальшому обговоренні питання про взаємини держави.

Основний тягар з реалізації цілей і завдань цього Закону апріорі покладено саме на адвокатуру і зроблено це задовго до прийняття Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Власне, саме втілення в життя головних положень Закону поставлено у повну залежність від співпраці з адвокатським корпусом. Одночасно низка його положень і підзаконних актів Кабінету Міністрів України сформульовані без урахування певних нюансів, що може дезавуювати саму ідею співпраці з адвокатами, оскільки робить цю співпрацю завідомо витратною та організаційно непривабливою для останніх.

Принагідно слід зазначити, що в українських словниках немає слова "безоплатний". Очевидно автори закону та вищий законодавчий орган країни вводять нове слово, бажаючи підкреслити, що безплатних державних послуг не буває, але послуги, що надаються державою приватним особам безплатно, але фінансуються з державного бюджету, слід іменувати безоплатними. Тепер стосовно змісту та окремих положень Закону, які не можуть не викликати певних застережень.

Із ст. 5 Закону "Принципи державної політики у сфері надання безоплатної правової допомоги" дізнаємося, що існує "державна політика" у сфері безоплатної правової допомоги і що принципами, на яких вона ґрунтується, є:

1) верховенство права;

2) законність;

3) доступність безоплатної правової допомоги;

4) забезпечення якості безоплатної правової допомоги;

5) гарантоване державне фінансування.

Стаття 6. "Законодавство України про безоплатну правову допомогу" вказує: "Питання надання безоплатної правової допомоги в Україні регулюються Конституцією України (254к/96-ВР), цим Законом, іншими законами України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України".

Слід підкреслити, що ряд питань надання безоплатної правової допомоги регулюються і підзаконними актами, зокрема Постановами КМ України.

Стаття 9. Закону називає суб'єктів надання безоплатної первинної правової допомоги, до яких відносить: