Розділ III. Конституційно-правові засади адвокатури в Україні. Принципи діяльності

9. Правові засади адвокатури в Україні

Документами, що визначають правовий статус української адвокатури та принципи і засади ЇЇ діяльності є Конституція України, ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі Закон), Кримінально-процесуальний кодекс України, процесуальні кодекси інших гілок судової системи України та інші Закони та урядові постанови України.

Генеральне визначення адвокатури і її функцій дано в ст. 59 Конституції України: "Для забезпечення права на за захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

Отже, допоки діє Конституція України жоден закон не може дати іншого визначення цій конституційній інституції. Більше того, влада держави зобов'язана забезпечити необхідні безперешкодні умови діяльності адвокатури. На жаль, практика поводження з Конституцією з боку владних органів та посадових осіб у цьому питанні свідчить про гострий дефіцит бажання у них виконувати вимоги Основного Закону держави.

Закон (ст. 3) визначає правовий статус адвокатури таким чином: "Адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом."

Правовий статус адвокатури - одне з головних питань в історії становлення суцозахисницького інституту в Україні. Сьогодні, з прийняттям Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", можна стверджувати, що адвокатура (поки що теоретично) уперше з часів судової реформи, що відбулася у Російській імперії в 1864 р., наблизилась до статусу, якому вона відповідала після свого заснування.

"Теоретично" тому, що протягом майже вікової історія адвокатури в тоталітарній Радянській державі і двадцятирічного періоду правового безладу часів незалежності як на законодавчому рівні, так і на практиці імідж другосортності професії адвоката порівняно з іншими юридичними спеціалізаціями - насаджувався і утримувався майже офіційно, що зазвичай притаманно лише авторитарним і тоталітарним режимам.

Перша стаття Закону "Визначення основних термінів" не містить поняття адвокатури. Визначенню цього поняття присвячено ст. 2 Закону.

Закон "Про адвокатуру" визнавав адвокатуру "добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу".

Частина 1 ст. 2 чинного Закону позиціонує адвокатуру як недержавний самоврядний інститут, що забезпечує (курс наш) здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

Що насправді змінилось і що викликає певні роздуми?

В обох визначеннях поняття адвокатури нами курсивом виділено одну з головних функцій адвокатури - межі впливу. Якщо у першому визначенні адвокатура лише "... сприяє захисту прав...", то у чинному Законі адвокатура "... забезпечує здійснення захисту...". Тобто Закон користується конституційною термінологією - мовою Конституції. Це звучить обнадійливо.

Між словами "сприяти" і "забезпечувати" існує суттєва різниця. Сприяння - це ніби добровільна і необов'язкова категорія. Можна комусь співчувати, сприяти його діяльності, а можна лише співчувати... Сприяння не передбачає відповідальності. Хочу - сприяю, не хочу - ні. Обов'язок забезпечення якогось дійства - імператив, правова категорія, за яку можна і спитати і за невиконання якої можна покарати.

Отже, Закон позиціонує адвокатуру як організацію, яка в законодавчому порядку уповноважена забезпечити надання усіх видів правової допомоги. Це слід розглядати як значне підвищення і зміцнення статусу адвокатури. З іншого боку, з адвокатури загалом, а з адвоката зокрема можна і, мабуть, будуть запитувати у разі незабезпечення своєї функції.

Те, що відбувається далі, дещо насторожує уважного читача, не кажучи вже про науковця-правознавця. У визначенні адвокатури в чинному Законі випали такі поняття, як "добровільність", "професійність", "громадськість". Випадково це чи осмислено?...

Закон (ч. І ст. 2) стверджує, що адвокатура "... самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом" (курс, наш)

Після ознайомлення з наведеним текстом мимоволі виникає питання, як сумістити два антагонічних ствердження в одному реченні: "самостійно вирішує питання організації і діяльності" з "в порядку, встановленому цим Законом". Про яку самостійність і незалежність недержавної і самоврядної організації йдеться в Законі, коли все до найдрібніших деталей урегульовано Законом.

Не є секрет, що вирішальна роль у трансформації статусу адвоката, як і багатьох інших понять та положень, закладена чинним Кримінально-процесуальним кодексом, що набрав чинності з 19 листопада 2012 р. Саме цей документ став визначальним для ролі адвоката у кримінальному процесі і саме новий КПК зробив необхідним появу Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" саме в такому вигляді, як він є.

З деякими вербальними конструкціями у визначенні статусу адвокатури можна було б подискутувати. Адвокатура України - недержавний самоврядний інститут. Слово "недержавний" категорично автономізує адвокатуру і відмежовує її від державних інститутів.