Розділ ХІІ. Адвокат у цивільному та адміністративному судочинстві

33. Загальні ознаки цивільного процесу

Завданням цивільного судочинства, як це встановлюється Цивільно-процесуальним кодексом України, є справедливий, неупереджений своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних чи оскаржуваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Сектор цивільних справ посідає чільне місце в роботі українських судів загальної юрисдикції щодо їхньої завантаженості. Це пояснюється широтою діапазону цивільної юрисдикції, що визначається ст. 15 ЩІК. Згідно із Законом, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних чи оскаржуваних прав, свобод та інтересів, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також правовідносин, що випливають з прав інтелектуальної власності, спадкового права, відшкодування морального збитку тощо. Нині величезний сектор юрисдикції спеціалізованих судів - господарського, адміністративного - значно збільшив частку некримінального судочинства.

Відповідно формується і зайнятість адвокатів. Сьогодні у сфері некримінального судочинства, що охоплює масив цивільних, господарських та адміністративних справ, заподіяна переважна кількість адвокатів.

Ґрунтовні засади судочинства щодо розгляду справ цієї категорії залишаються незмінними. Це такі основоположні принципи, як: здійснення правосуддя на началах поваги до честі та гідності, рівності перед законом та судом; гласність та відкритість судового розгляду; здійснення цивільного судочинства державною мовою; змагальність сторін; диспозитивність цивільного судочинства; забезпечення права апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; обов'язковість судових рішень.

Окремо слід зупинитися на ст. 8 ЦПК, що встановлює перелік законодавчих актів, згідно з якими суд вирішує справи. Беручи до уваги тенденцію хоч і повільного, але неухильного просування України в бік Європейського співтовариства, Закон встановлює, що суд розглядає справи згідно з Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Суд також застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та способом, встановленими Конституцією та законами України.

У разі виникнення у суду сумнівів під час розгляду справи щодо закону чи іншого правового акту Конституції України, рішення про конституційність якого входить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання про внесення в КСУ подання про конституційність закону чи іншого правового акта.

Законом визначено, що у разі невідповідності правового акта законам України чи міжнародному договору, згоду на обов'язковість якого надала Верховна Рада суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. Коли ж український закон не відповідає міжнародному договору, суд застосовує останній.

Слід також знати, що чинний цивільно-процесуальний кодекс закріплює використання в українському судочинстві такого поняття, як "аналогія закону". Якщо спірні відносини не урегульовані законом, суд використовує закон, що регулює подібні за змістом відносини, а за відсутності такого - суд виходить із загальних основ законодавства, що прийнято іменувати аналогією права.

З огляду на охоплення цивільною юрисдикцією широкого спектра правовідносин і гігантського масиву справ, що розглядаються та вирішуються судами щоденно, можна дійти безпомилкового висновку про величезну затребуваність адвокатів, що в тій чи іншій якості можуть бути задіяні в розгляді цього масиву справ з обох сторін.

Судове представництво є спеціальним видом загально-цивільного представництва. Згідно з законом, представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і відповідні повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 Кодексу. Тобто закон наголошує, що представництво не є привілеєм юристів, тобто, адвокатів чи фахівців у галузі права. При виборі стороною у справі представника в суді можуть діяти зовсім інші критерії. Інша справа, коли виконання представницької місії не може бути успішно виконане без правових знань та досвіду в певній галузі права. У таких випадках як представники запрошуються саме адвокати з досвідом провадження цивільних справ конкретної категорії, що в основному і відбувається.

Принципова статусна різниця між захисником і представником у судовому процесі полягає в тому, що захисник є самостійним учасником кримінального процесу з повноваженнями, встановленими законом. У цивільному процесі довіритель визначає обсяг повноважень адвоката.

Коли правова позиція адвоката вступає у суперечність з позицією довірителя, адвокату слід відмовитися від доручення і вийти з процесу. Предметом судового представництва не можуть бути незаконні чи необґрунтовані вимоги клієнта.

На жаль, адвокати, що практикують приватно і ні перед ким не звітують за свої дії, нерідко ігнорують ці морально-правові настанови.

Приклад. В одній із квартир комунального будинку було знайдено мертвим за нез'ясованих обставин самотнього мешканця Н. Через кілька днів після смерті до суду звернувся з позовом громадянин, який надав судді розписку про те, що перед смертю покійний позичив у нього десь близько 30 тисяч в іноземній валюті. І хоча у покійного були спадкоємці, суддя дозволив володарю розписки вселитися у квартиру на правах власника. Згодом рішення судді як цілком необґрунтоване і прийняте з порушенням закону було скасоване апеляційним судом.

Все це ніяк не стосувалося б адвоката, якби не одна обставина. Під час розгляду справи іншим суддею, у якості третьої особи з власними вимогами в суді виступав адвокат, який до цього представляв позивача. Виявилося, що адвокат купив у свого клієнта квартиру і тепер виступає в якості сумлінного набувача власності...

Резюме. Важко прогнозувати, чим закінчиться ця справа, але поза всякими сумнівами, що в цьому випадку адвокат виявився у становищі, коли з упевненістю можна говорити про погане враження від позиції такого правника.

Розбіжності між адвокатом та довірителем можуть стосуватися не тільки правової позиції в цілому, але і виконання окремих процесуальних дій. Так, коли довіритель заперечує проти допиту в суді того чи іншого свідка, адвокат не повинен заявляти клопотання про його виклик. Адвокат також не наділений правом всупереч бажанням свого довірителя ініціювати спір про підробку та просити суд про залучення документів, огляд на місці і т. ін.

Слід знати, що повірений може відмовитись від доручення у будь-який час, а суд не може входити в обговорення причин такої відмови.