Розділ ІІ. Становлення української адвокатури: історичний нарис

Безумовно, було б несправедливим ідеалізувати радянську адвокатуру в цілому. В численному адвокатському стані, як і у всякому іншому зрізі суспільства, завжди знайдеться місце і для людей непорядних, нечесних, але, коли такі персонажі є винятками, це тільки підкреслює загальний висновок.

Слід відмітити, що, попри всі ідеологічні табу щодо дореволюційної присяжної адвокатури, істинним представникам радянської адвокатури вдалось відродити та зберегти кращі традиції і етичні настанови своїх попередників, відкинуті офіційною компартійною хвилею у перші роки радянської державності. Це і неприпустимість розірвання угоди за ініціативою адвоката через мотиви "антисоціальної бридливості", і підпорядкування позиції захисту державним інтересам на шкоду інтересам підзахисного і т. ін.

7. Міжнародний фактор розбудови української адвокатури

Ставлення державної влади до адвокатури і преси - це безпомилковий тест на демократичність та законоповагу, що дає чітке уявлення про істинні цінності, продекларовані і визнані владою. Історія неодноразово підтверджувала: сильна незалежна адвокатура, так само як і незалежна преса, несумісна з будь-яким тоталітарним чи авторитарним режимом. Сама суть адвокатської професії прирікає її на відкриту і непримиренну боротьбу з протизаконням, звідки б воно не походило, у тому числі і з провладним правовим нігілізмом.

Рішучий поворот міжнародної громадськості в післявоєнний період до таких цінностей, як особистість, її права, закріплення принципу поваги до прав людини в Статуті ООН дав сильний поштовх до розвитку відповідних інститутів і насамперед адвокатури.

Лібералізація кримінального процесу, особливо після прийняття Статуту ООН і Декларації про права людини, беззаперечно вплинула і на філософію адвокатської професії. Надання людині, що затримана за підозрою чи у зв'язку з обвинуваченням у скоєні злочину, права негайно скористатися послугами адвоката значно розширила можливості останнього і, отже, відповідальність як перед клієнтом, так і перед суспільством.

Останнє натомість змусило адвоката оволодівати такими якостями, як освіченість, висока культура, публічна сміливість, вузька та поглиблена спеціалізація, етичність.

На всьому пострадянському правовому просторі слова "адвокат", "адвокатура" вживалися у декількох значеннях. По-перше, слово "адвокат" окреслювало юридичну професію. Це юрист, який професійно займається наданням правової допомоги всіх видів, зокрема, здійснює захист чи представництво у суді та в інших державних органах в інтересах своїх довірителів. Під словом "адвокатура" мають на увазі корпус юристів.

Наше уявлення про адвокатуру, її функції та правовий статус відрізняється від західноєвропейського чи суто американського розуміння цього поняття. У багатьох країнах слово "адвокат" вживається для визначення та виокремлення саме адвокатів з численної армії повірених чи судових представників. Це викликано насамперед іншими за структурою та призначенням побудовами судових установ і процесуальних вимог, що відповідають певним правовим системам.

У західноєвропейських державах, які здебільшого сповідують романо-германську чи британсько-континентальну правові системи, максимально розвинений інститут представництва. Цього насамперед потребували динамічно прогресуючі приватне право, підприємництво та ринкова економіка.

Представництво не потребує спеціальної юридичної освіти чи правових знань. Представником може бути будь-яка особа, що користується довірою довірителя. Він може бути уповноваженим виконувати будь-які дії, що чиняться у багатьох сферах правовідносин.

Економічно розвинена демократична держава, безумовно, зацікавлена в наявності сильного корпусу юристів адвокатів, адже цей фактор є запорукою високої правосвідомості народу, мінімізації корупції та інших злочинних проявів. Тому держава сприяє створенню в країні такої організації адвокатури, яка б забезпечувала свободу і незалежність процесуального становище адвокатів, гідні умови їх праці, охорону їхньої честі і гідності.

У серпні 1990 р. у Нью-Йорку Восьмим Конгресом ООН приймаються "Основні положення про роль адвокатів", метою яких було створення морально-політичного впливу на правову політику держав учасниць щодо адвокатури.

Основні положення цього документа стали основою "Стандартів юридичної професії", прийнятих Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р. Обидва документа досить чітко визначають статус адвокатури як важливого соціально-правового інституту у відстоюванні прав і свобод людини.

Червоною ниткою через увесь документ проходить принцип про дотримання положень Статуту Організації Об'єднаних Націй про право всіх людей світу на створення умов, за яких законність буде дотримуватись, а повага до людини, її прав та свобод без розмежування за ознаками раси, статі, мови та релігії буде зростати.

Ця ідея відображена і в підходах міжнародної правової громадськості з питань допуску до адвокатської діяльності. У ст. 10 "Основних положень про роль адвокатів" йдеться про неприпустимість будь-якої дискримінації при допуску до адвокатської діяльності за ознаками раси, статі, етнічного походження, релігійних переконань, політичних та інших поглядів, наявності власності, місця народження, економічного чи іншого становища. Беззастережно підтримується настанова на те, що "... кожній людині, що має необхідну юридичну кваліфікацію, повинне бути надане право стати юристом і здійснювати юридичну практику без обмежень" (п. 1 "Стандартів" МАЮ).

Дотримуючись міжнародних принципів, Україна з перших же днів своєї незалежності обрала курс на зближення правової системи держави з європейським шляхом формування судової системи, правоохоронних органів, адвокатури. Кінцевою метою перетворень вбачається максимальне наближення українського законодавства до міжнародних стандартів і реорганізація правоохоронної системи з метою максимального гарантування прав людини в Україні.

28 квітня 1992 р. постановою Верховної Ради України було схвалено в основному Концепцію судово-правової реформи. Цим документом доручалося Кабінету Міністрів України, Комісії Верховної Ради України з питань законодавства і законності, Верховному Суду України протягом 1992 р. підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України проекти законів про судоустрій та адвокатуру, про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального і Цивільно-процесуального кодексів України щодо одноосібного судового розгляду кримінальних і цивільних справ, про судову перевірку законності арешту або утримання під арештом громадянина, забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист; продовжити інтенсивну роботу з підготовки Кримінально-процесуального, Цивільно-процесуального, Кримінального, Цивільного кодексів України, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кодексу законів про працю, Господарського (торгового) кодексу України; підготувати пропозиції про створення при Верховній Раді України Інституту законодавства і правової реформи.

Кабінету Міністрів України до 1 січня 1993 р. доручалося: розробити і подати на розгляд Верховної Ради України відповідні нормативні акти з питань матеріально-технічного, житлово-побутового забезпечення суддів і слідчих, про забезпечення судів та правоохоронних органів приміщеннями, придатними для виконання їх функцій; у 1993 р. розпочати, а в 1994 р. завершити формування основ фінансування і матеріально-технічної бази, перехід на комп'ютерні системи ведення кодифікації правових актів.

Обґрунтовуючи концепцію, зважуючи умови і фактори, що впливають на необхідність проведення судово-правової реформи, у Постанові зазначалося: "Прийняття Декларації про державний суверенітет України і Акта проголошення незалежності України, а також реальне забезпечення прав і свобод громадян, затвердження верховенства закону зумовлюють необхідність проведення судово-правової реформи."